Наталія Новикова

Наталія Новикова

Чому Че Гевара не любив американський імперіалізм або чорні брови, карі очі я до Путіна не хочу

 

Че Гевара ціле своє життя розповсюджував Латинською Америкою бацилу соцреволюціїї та самовіддано боровся проти американського імперіалізму. Біографи страшенно дивувалися, чого Ернесто раптом так розлютився на цей імперіалізм, якщо ніколи не бував у Штатах? Проте, деякі, особливо допитливі дослідники, насилу, але розкопали, в юнацькій біографії  революціонера, що, років у шістнадцять, він, разом з іншими латиносами, намагався емігрувати до Штатів, нелегально завантажившись у літак.

Пильні америкоси посадили того літака на якомусь, богом забутому льотовищі, десь на кордоні з Мексикою, і тримали екіпаж, разом з пасажирами, у розпеченій машині, на лютому сонці, значну кількість часу, без попоїсти, попити і навпаки. Пізніше, літак повернули назад, на батьківщину Че, разом з майбутнім визначним борцем за соціальну справедливість. І тепер зрозуміло, чому Че Гевара так не любив американський імперіалізм, у нього  були на те особисті причини.

Моя улюблена і шановна колега з Москви, з українським корінням, сильно радіє, що Крим став російським. Вона вважає це справедливим, зрештою, російська імперія заради цього провадила цілих дві кримських війни з Туреччиною і виграла їх. У цей же самий час, моя найближча подруга, теж із Москви, стовідсоткова росіянка, без натяку на домішки хохляцької крові, і ще одна старовинна подруга з Пітера, що маємо з нею шкільне минуле на Західній Україні, з вірменської родини бакинського енергетика, жахаються вакханалії ненависті та брутальної брехні щодо України, що точиться з екранів і ЗМІ. Інша моя колега-подруга з Одеси, разом з чоловіком, ще яких два роки тому, пристрасно мріяли про «матінку - Росію» і запевняли мене, що українського народу, як такого, не існує, що росіяни й українці - це один народ, що його штучно розділили, після розпаду Радянського Союзу, із загальною історією та мовами, які дуже схожі, але трохи відрізняються. Відтак, вона дуже обурювалася, що її діти мусять вчити, таку схожу на російську, українську мову в школі.

І мені захотілося розібратися, особисто для себе, я ж люблю своїх друзів, і мені важливо, щоб вони любили мене, щоб ця взаємна любов тривала. Ми приблизно одного віку, вчилися одному і в тих самих учителів. Що зі мною не так, де проходить цей вододіл? Я теж хочу радіти, що Крим зробився  російським, адже добрий дядько Путін прийшов захищати туди і далі, в Україні, таких, як я і мої кримські друзі, ми ж справжні російськомовні, правдивіших не буває.

Напевно, міркувала я, реакція радіти чи ні, тому, що Крим віджали, пов'язана з ідентичністю.  Я російськомовна і думаю по-російськи також, народжена в Луганській області, вихована бабусею Надею, у дівоцтві, Заполідіс, наполовину грекинею, наполовину росіянкою, моя перша мова російська. Бабуся походить із сім'ї тих самих греків, котрих після війни з Туреччиною імператриця Катерина виселила у Донбас. Це у них звичай такий є, в російських царів, старого та нового віку, бавитися з переселенцями, татарів – у Середню Азію, українців - до Сибіру, греків, вірменів, караїмів кримських – на околицю царства. Натомість, роздати спустошені землі своїм васалам чи бомжам з Московії і через кілька десятиліть горлати про ісконниє руськіє зємлі та необхідність захищати російськомовних.

 То чому ж я не радію? Напевно, далі міркувала я, мене не тішать успіхи вуйка Вови в Криму та його визвольна кампанія у Новоросії, через кров.  Бо, я народжена від дуже української, до сьомого і так далі коліна, мами, прекрасної селянської дочки, з чудового села Борсуки, що в Хмельницькій області. Мама, вдома, зі мною і  татом розмовляла лише російською, з сильним акцентом. Татів тато, дід Новиков, гіркий п'яниця, величав маму гівнушкою і хохлушкою. Вона ж, працюючи в радгоспі зоотехніком, цілком підступно, по - хохляцьки, постачала всю сім'ю водою, дровами, молоком, картоплею та м'ясом, страшенна була газдиня, домовита. І красуня на усе село.

Мама соромилася свого акценту, в школі її дражнили «трикутником», вона ніяк не могла запам'ятати по-російськи «треугольник». Батька, після навчання, за радянським звичаєм, розподілили на інший кінець світу, працювати на нову електростанцію, у саме бандерівське кодло, на Західну Україну, мене, природньо, батьки потягли з собою. Намагаючись віднайти свою ідентичність, я замислилася, хто і коли примусово навчив мене української мови? Точно не мама! Схоже, я навчилася сама, діловито походжаючи з відром, в чорному халаті і чоботях, у пахучій колгоспній стайні, тусуючись їз своєю нянею, найдобрішою і, практично неписьменною, телятницею Ганькою. Вона могла затримати водія, що розвозив по людях газові балони, хвилин на сорок, розводячи його, що не бачить поставити підписа на корєшку, а насправді стидалася йому сказати, що забула, як пишеться буква «бу», перша з її прізвища Бардашевська. Пізніше, кровної лінгвістики мені додала інша бабуся, мамина мама, до неї мене влітку здавали на відгодівлю, синю після лютих ангін.

Мама віддала мене до російського класу, переповненого дітьми будівельників електростанції і комунізму, що був один до двох в українському випуску. Аргументувала вона це тим, що все навчання в інститутах України ведеться російською мовою, сама вона вчилася в Харкові. Турботлива і самовіддана, вона готувала мене, таким чином, до вищої освіти з малолітства, дивлячись крізь пальці на моє натхненне перебування серед телят і корів після шкільних уроків. Українських народних пісень мене навчили співати однокласниці, в випускному класі, коли ми нудьгували щопонеділка на «працях».

Коло моїх друзів, природньо, було російськомовне, а улюблена література, то російська і радянська класика. Ураїнську літературу я не любила і не розуміла, взагалі все українське, здавалося нижчим за російське, було якимось сільським, селянським, точно неінтелегентним, більше того, неглибоким. Одним словом, зовсім не комільфо. Прямо це не транслювалося, проте, якимось чином, висіло у повітрі та сприймалося дуже добре. Бути українкою, для мене тоді означало, бути селянкою і колгоспницею, і це було соромно.

Аж тепер я второпала, яка то крутизна бути такою українською селянкою, як моя бабуся Ганя з Борсуків, що вміла усе на світі, і могла жити своєю працею на землі, практично без грошей і зовсім автономно, від будь кого. Вона вміла з конопель чи вовни зробити прядиво і випрясти на веретені, а потім виткати, на саморобному дерев'яному верстаті, всілякі полотна, тонші - на сорочки, а грубші - на верети і хідники. Вміла вишивати, фарбувати нитки у різні кольори, соком ягід і трав, плести шкарпети і гачкувати мереживо до простирадл чи серветок. Знала, коли підсипати курку і які яйця для цього годяться, коли садити город, як годувати поросят, щоби вони робили правильне сало і ще багато усього іншого. Писати вона вміла ледь-ледь, того її навчила радянська влада у лікбезі, коли була юнкою. Або бути такою українською селянкою, як моя мама, що вивчилася спочатку на зоотехніка, потім на ветеринара і була десять років головою величезного колгоспу, який перетворила з боржника на міліонера.

Потім, в інституті, я вчилася, знову ж таки, в російськомовній Одесі. В середині дев'яностих знову повернулася на Західну Україну, до мами, плекати своїх малюків. А там почався історичний процес української націоналізації, мені було трохи лячно, радянські російськомовні бігли в паніці, хто куди, а сім'ї переселенців, ніби - то бандерівців, поверталися із сибірського заслання з підрослим російськомовним поколінням. Мама моя отаманила головою колгоспу і легко повернулася до своєї прекрасної рідної мови. Іронія ж долі полягає в тому, що, десь, на початку двохтисячних, її змістили з посади, яко совітку і москалиху. От би дід Новиков здивувався, якби постав із могили!

З моїми дітьми знову стався цікавий реверс. І дочка, і син народилися в дев'яності, на Західній Україні, вони ходили в садок, де всі, діти і вихователі, розмовляли українською, обидві бабусі говорили виключно по-українськи. Вони пішли в український клас, їхні друзі у дворі та місті, всі, без винятку, говорили по-українськи, коротше кажучи, першою і єдиною мовою для обох моїх дітей була українська. Одна людина, котра розмовляла з ними російською, була..я, їхня рідна мати.

Вони намагалися говорити зі мною по-російськи і це було смішно, через дикий акцент і слова, що, як їм здавалося, були російськими, «драбіна» замість «сходи» або «тіск» замість «давление». І ось, я радісно забрала їх до Києва, елітна школа в центрі міста,  учні, чиї бабусі вчилися в тих самих стінах, ще в старорежимних гімназіях, англійська форева і ева, нон стопом, а українська, як мова навчання, тільки на уроках,  бо на перервах усі, вчителі та учні, весело щебетали російською. От, моїм дітям також стало соромно бути білими воронами з Західної України, вони соромилися своєї мови, потім свого акценту, потім свого походження. І, зрештою, перестали говорити на своїй першій, рідній, українській мові. Взагалі, назавжди. Виняток роблять тільки для родичів, коли приїздять на Западенщину. Донька вільно спілкується англійською, побіжно - італійською, польською, але українською - ні. Для однокласників мого сина українська була і є мертвою мовою, подібно до латини чи давньогрецької, проте, рідною, російською, вони також не вміли писати, їх навчили не вчителі, не батьки, їх навчив мій син. Просто зайчик завжди багато читав, особливо російською, чого не скажеш за його товаришів.

Відчувала я себе там, на Західній Україні, досить чужою. Увага, панове! Наївна, я себе почувала стовідсотковою росіянокою доки..не поїхала до Москви. За підступним хохляцьким звичаєм, на заробітки, освоювати премудрості існування в бізнесовому середовищі та рекрутингову справу. І там, на мене зійшло осяяння нової ідентичності, я зрозуміла, що чимось сильно відрізняюся від своїх колег психологів і рекрутерів з російських міст і містечок, донині не можу чітко визначити, чим. Чимось внутрішнім, осяяння полягало в тому, що я..українка, російськомовна, але..українка. Знаєте, цей такий «ага - ефект», коли виразно пояснити не можеш, але відчуваєш і знаєш стовідсотково, усім нутром.

Заради справедливості, хочу зазначити, що пошуками власної ідентичності я займаюся ціле свое життя. Чи знайомі вам ці пекучі питання, друзі, хто я? навіщо я? Крайній пошук ідентичності закінчився кілька місяців тому, дефініцією психотерапевт. В певних колах існує бачення, що професія обирається за основним дефектом. Виглядає на те, що у мене їх багато, дефектів, тому й професій також, тому весь час доводиться оновлювати себе і своє бачення, шукати свою ідентичність, що я є і чим я не є, де я, а де вже не я, і так далі. Але я дещо ухилилася від теми дослідження цього ессея.

Нагадаю, що мотивацією пошуків є моє егоїстичне бажання бути прийнятою і бажаною для тих людей, що важливі для мене, і яких я люблю, бо дотепер ми любили схожі речі і тішилися ними. Я, разом з ними, хочу радіти сучасному ходу історичних подій за участю матінки - Росії, яка самовіддано висунулася до мене додому мене захищати та звільняти мене ж від мене, бо більше нема від кого.

Ну, добре, я второпала вже, що не мова, велика і могутня російська, є індикатором моєї ідентичності, і відповідальна за це, якимось чином, моя українська, несвідома, кровна і фізіологічна частина. Ну, гараз, я не чиста, я напівкровка і не є еталоном. Ану, лише кину оком на інших людей, справжніх російськомовних, етнічних росіян, що просто живуть собі на території України. І що ж я виявила? Що в дуже безпосередній близькості від мене живе і працює моя поважна колега, за походженням мордовка, народжена в Ростові – на - Дону, яка живе свої тридцять із хвостиком, в наскрізь російськомовному Києві, що прекрасно говорить і пише українською. От звідки, цікаво, такі пізнання і, головне, незрозуміло, навіщо? їй це в столиці України? Але, вона чомусь, тим більше не радіє, і навіть соромиться, наступу на нас матінки - Росії, в особі вуйка Путіна з почтом.

Або, подивлюся в інший бік, на подружню пару з двома діточками, ось вони ще більше справжні російськомовні, етнічні росіяни, що живуть в Криму, приїхали туди з Харкова, а предки їхні прибули з Сибіру, лише покоління тому. Ці, навіть говорити українською, і, тим більше, писати, не можуть і, чесно кажучи, особливо не прагнуть, але знову ж таки – вуйкові не радіють! Предки їхні – в захваті, бабуся щаслива померти у Росії, а подружжя - таки ні. Чи, інша моя добра колєжанка, сама родом з Донецька, останні роки працює в Криму, з росіянами і на російську контору, залюбки читає сучукрліт, українською не розмовляє зовсім і також не радіє, а навпаки, засмучена дуже.

Тоді виходить, що ані мова, ні національне походження, і навіть,  не територія проживання визначають ідентичність, приналежність до якоїсь значущої купки чи групи товаришів. А що ж тоді? розмірковувала я далі.

То зайдемо трохи з іншого боку. Ось, наприклад, я належу до простестантів київської єврейської месіанської громади. Я не єврейка, жодного єврейського коріння, не говорю на івриті, хоча іноді співаю Барух Ата Адонай, чесно сумніваюся, чи був Христос богом, не читаю кожного дня писання і не беру участь в євангелізації пропащої частини населення. Чому я, другий рік, регулярно відвідую службу божу і до сьомого поту витанцьовую у хасидських хороводах? А тому, що общинні люди, котрих знаю особисто, витягли себе і продовжують витягувати інших з алкоголізму, наркоманії, невиліковних хвороб, допомагають бездомним дітям та одиноким людям похилого віку.

І ось це питання мене кожен раз приголомшує, в кінці домашньої групи: які є молитовні потреби? Їм не байдуже. Мене з ними, за великим рахунком, об'єднує навіть не любов до бога, а єдиний принцип: возлюби ближнього, як самого себе. І вони це роблять, не на словах, а на ділі. Можна молитися богу преусердно, донька розповідала, як в Єгипті бачила багато мусульманських праведників із характерними гулями на лобі, від поклонів останнього до підлоги. Проте, божа присутність визначається, як на мене, не кількістю і ревністю молитов та поклонів, а буденним ставленням до інших людей. Це - ключове. То виходить, що нас, таких різних, у цій спільноті, церкві об'єднує один ціннісний ряд. Ця ідентичність не є очевидною, набагато більше очевидна мовна або національна спільність, чи територіальна, але вони якраз є справжньою ілюзією. Колись, моя німецька банківська керівничка сказала мені таку фразу, щодо концепту навчання менеджерів середньої ланки: не важливо, хто що говорить, не важливі підходи, думки, це все зокрема, якщо у нас однакові цінності, ми завжди зможемо домовитися.

Останнім часом, я зламала собі мозок, намагаючись зрозуміти, де проходить цей вододіл з моїми українськими і російськими друзями? якими звивинам він точиться? Спільнота начебто одна і та ж, психологи, педагоги, у одних людей вчилися, мова знову ж таки, російська, спільна. Але, виявляється, є ще щось, таке невидиме, неочевидний вимір, під назвою імперськість. Імперськість має у собі отаке нарцисичне споглядання власної величі, коли хтось маленький  і мізерний приєднується і зливається з чимось грандіозним і величезним, ототожнюється з цією нелюдською величчю. І тоді, у того мізерного виникає гордість за вчинені імперією звитяги та ілюзія безпеки завдяки ідентифікації з садистом-агресором. Тільки мені не треба такої безпеки! І, тим більше, такої ідентифікації. Мені, більше до вподоби, будувати відносини на довірі та можливості опиратися на себе, та при потребі, на іншого, а таке будується на партнерських засадах, і не має значення, з людиною, чи інституцією, чи державою, чи всесвітом.

Пан Пу любить і захищає російськомовних тілько на словах, не на ділі. На словах, не на ділі, він називав український народ братнім, на голих словах він посіяв ненависть до України і українців, особливо, україномовних, тобто, справжніх, автентичних. А що сталося з Кримом? Нахабний і цинічний рейдерський захват, навіть не бізнесу, а цілої території, з багатьма бізнесами, матеріальними активами та природніми ресурсами. Хто сильний - той і молодець, граємо без правил та без прав, розбій на дорозі і психологія гопників, як державна політика. Прекрасною є така держава, і чудова перспектива для мене і моїх нащадків опинитися у цьому лайні!

Коли, минулого літа, група підопічних мені підлітків вийшла з берегів, ми ввели прості і зрозумілі правила: не битися, не лихословити, не користуватися гаджетами, приходити вчасно. Це звичайні правила взаємодії між людьми. Коли немає правил, настає руйнівний і вельми нетерапевтичний хаос. Як на мене, що неприпустиме в середовищі підлітків, то, тим більше, неприпустиме для дорослих, просто серед порядних людей так сі не робе. І, вже тим більше, неприпустиме між цілими народами, країнами. А, як, у цій самій групі, білоруські дівчатка інтригували проти московських хлопчиків та кримського Йванка на свій бік маніпулювали? А в іншій групі, в піцу були наплювали і пропонували скуштувати друзям? Опісля, щиро дивувались, що друзі не оцінили жарта. І санкції, до порушника повинні застосовуватися санкції. Пам'ятаєте, як ми парилися, чого такого придумати, яке пенальті, для порушників правил, безпечного для життя і здоров'я, психічного в тому числі, і відчутного одночасно? Пам'ятаєте, як підлітки вконтакт полізли один до одного, гидоти на стіні писати? Як затрясло групи, тренерський збір, весь інтенсив? Тому, що один московський хлопчик захотів довести, що він може виграти, порушуючи правила, граючи лише за себе. І, що вийшло, в результаті? Дівчатка з Білорусі, з особливим Іванком, його зробили, виграли. Я хочу побачити, як міжнародний хуліган Вова Путін, який вважає себе крутим чуваком і планетарного масштабу політиком, бо порушує правила, буде привселюдно присідати і віджиматися тридцять разів, а то роздмухав вже історію до вселенського масштабу. Ось чому я ніяк не радію жодним успіхам Вови, ні матінки його бідної Росії.

Крім цього, друзі, знаєте, мені також глибоко пофігу на історичні обгрунтування та право відібрати що-небудь взад. І це ж треба було дочекатися, коли в сусідній країні відбудеться криза, я вже мовчу, скільки було докладено зусиль, щоб вона сталася і яких, і просто відхапати чималенький такий шматок. Відчувати себе переможцем, а не злочинцем, викликати, що мене дивує безмірно, в мільйонах власних громадян цим розбоєм, серед білого дня, на очах в усіх, захоплення. А ну, щоб ви сказали, коли б сусід, скориставшись подружнім скандалом і розчиненини дверима до квартири, упхався б в кімнату і почав там жити, мотивуючи це тим, що прийшов захищати російськомовну дружину від її чоловіка і ще тим, що їхній троюрідний дід продав колись цю кімнату його небозі? От забожуся, що викликали б міліцію і бригаду швидкої допомоги для прибульця.

Пробачте мені, мої українські і російські друзі, що я не пісяюся по ногах від імперських перемог та імперських амбіцій, мені чомусь не хочеться стати біля колосального кам'яного чудовиська, що пожирає людей, захоплено задерши голову. Не моя це ідентичність, і ніколи не була, і особливо в радянський час. Моя ідентичність - це свобода, якої не було ніколи в ссср, там була нахабна брехня в очі і груба сила нелюдського тоталітарного апарату. Але, знаєте, за ці двадцять з невеликим років, якраз, коли росли мої діти, було, дуло, пахло свободою в Україні. Свобода їздити по країні та до інших країн, скасування прописки, нові професії, ринок праці, можливість заробляти.

І ще невловиме, Україна цілих двадцять з лишком років, не була ні в якому складі, не була під ніякою імперією, якраз виросло це нове вільне покоління, змужніли близько тридцяти і близько сорокарічні, ну і такі мастодонти, на зразок мене, теж встигли пожити й відбутися без жодного совка. І в цьому теж різниця з Росією, може саме цього ніяк не розуміє наш герой. Росія весь час продовжувала бути імперією, спочатку радянською імперією, зруйнованою вуйком Горбатим, а тепер цілком собі новою російською імперією,  з тяжкою і героїчною спадщиною відразу двох своїх попередниць, царської та совєтської. Вова собі просто не може уявити, що це означає, мати справу з вільними людьми, тому наполягає  з фанатизмом. Тому ніхто не зміг розігнати майдан, чим більше народ принижували і тиснули, тим сильніше він пручався, жертвуючи своїм здоров'ям і життям.

І, до речі, щодо імперій та їхньої спадщини для захоплених територій або, для народів, що входять до їхнього складу. Західна Україна, що застрягла величезною кісткою в горлі московітської пропаганди, саме тому зберегла свою мову, культуру, патріархально-сімейний уклад, національну ідентичність, що, перебуваючи в складі Австро- Угорської імперії, її мову не було заборонено, видавалися книги, газети, плодилися письменники. Поверталися в свою ідентичність, наприклад, моя улюблена  геніальна Ольга Кобилянська, німкеня з українськими коренями, яка писала спочатку німецькою, а пізніше,  навмисне переїхала, вивчила українську мову і писала на ній. А в Російській імперії проводилась і далі триває безжальна, повзуча і, на перший погляд, неочевидна русифікація усяких захоплених , українських також, земель. Пам'ятайте, єзуїтську заборону для солдата Шевченко малювати, говорити і писати рідною мовою? А дихати?

Той суржик, на якому розмовляють в околицях Києва, не мова і не діалект, це, всього за триста років, понівечена говірка, що залишився від автентичної української мови. Навіщо, запитаєте ви? Ну як же, такий прекрасний генофонд, і так далі, якщо вирвати з душі народу його мову і насадити в цей родючий грунт чужу, то потім можна кричати на усіх усюдах, що українці - це росіяни. Ми без Росії можемо існувати, а от вона без нас - ні. Тут є насправді, територія життєво важливих російських імперських інтересів.

Тому зрозуміло, чого цей пубертатний підліток, з поганими манерами, пристрасно бажає цілком достиглу і фізично привабливу юнку - Україну, дещо, можливо, інфантильну та трохи загальмовану. Вона, мало того, що розумниця і красуня, так ще ж з хорошої сім'ї. То за коси її смикне, то за груди вщипне, то шматок дупи відкусить, палає садистичним поглядом і здавленим голосом примовляє: віддайся добровільно, одружуся з тобою, а не віддасися, то я тебе збезчещу, косу твою обстрижу, на цілий світ ославлю. І тут можна заперечувати, мовляв, немилий і нелюбий юнці цей підліток, що мастурбує, у всіх на очах, своїми величними імперськими інтересами, і шаленіє від думки, що може її також примусити отримувати збочене задоволення від цього. Бо різні вони за походженнм, якось душевно геть не збігаються, що заміж зовсім не хочеться зараз, може потім, коли-небудь, коли претендент виросте, змужніє і в розум ввійде. Сюди ще хочеться додати про право націй на самовизначення, незалежність, суверенітет, тощо.

Але знаєте, друзі, жінка, якщо мужика не хоче, не повинна нічого пояснювати, виправдовуватися, її «ні» достатньо. І не важливо, якою мовою ця жінка розмовляє, тією самою, що мужик знехтуваний або іншою. Також, повне право  має на прихильність до заморського Джона, хоча, схоже, це теж Вовине галюциногенне марення, викликане пубертатним спермотоксикозом. Проте, треба ж було знайти або вигадати собі суперника, щоби помірятися з ним пісьою, бо думка, що тебе, самого по собі, просто не хочуть і мають на це повне право, для нестійкою і несформованій пубертатної психіки є нестерпною.

Можна було б ще багато говорити про те, що Україна і Росія не один народ, не одного кореня, що зовсім ніхто нікому не брат, навіть і троюрідний, що мова російська, яка так схожа на українську, тому й схожа, бо її не було, поки професори Києво -Могилянської академії не зробили петровській Московії такого безцінного презенту, подарували мову, разом із граматикою, і навіть назву Русь.

Тиждень, як я повернулася із Криму. У мене враження, що я прибула туди не потягом, а машиною часу, ні, не до майбутнього, а в сурогатне та штучно створюване минуле. Всюди розклеєні плакати з "командою переможців», на них такі неприємні, погано збережені і погано вбрані, втім, сильно годовані, не знаю, чи добре, пики. Сивочолі пенсіонери, грушкуваті пенсіонерки, до того ж свиношиї, якщо ж пика молодша, то також товстогорла і товстоживота. Динозавр серед цих мастодонтів, Зюганов махає з фото ручкою і обіцяє чесну владу, Жириновський, навпаки, грізно супиться, з кулаком на столі, запитуючи, чи довго збираєшся терпіти? А ці неймовірні, що невідомо звідки повиповзали і приліпилися уже й на буси, бренди з радянським майонезом і столовками - пельменними, де тітка у хустці, кольру крові, тицяє пальцем у перехожого і запитує, чи із'їв він уже свого пельменя?

На довершення, чотири години в автобусі, з узбережжя до центру півострова, я їхала, наслухаючи старезні іноземні хіти мого підліткового віку. Ну, думаю, водій крутить улюблену касету, аж раптом, Мартинов, яаак затягне на всю глибину своїх легень та визначного горла радяньського естрадного примуса про те що він її своєю "..Аленушкой зову, и как прекрасна эта сказка наяву!" Аж тут, диктор оголосив, що ми слухаємо місцеве радіо, це все в режимі, тобто, онлайн . У мене сталося дежавю, це вже було в моєму досвіді! Нас, панове, запрошують, цілком одверто й недвозначно, запихаючись в усі наші рецептори, зору, слуху та смаку, до Радяньского Союзу. З дефіцитом усього, страхом перед війною з Америкою, мізерною зарплатньою, та брехнею про усе на світі. Чудовими є професії політолога та копірайтера, які талановиті ж особи, що пудрують людям мізки, тиснуть на певні гудзики, повертаючи їх у знайоме минуле, згодовуїчи їм потрібні месаджі. Це ж хтось гроші отримує за таку-то благородну працю, та немалі, і бога ж не бояться. Втім, це симтоматично, що панові Пу не має чого живого та конструктивного запропонувати громаді, такого, навколо чого б ця громада могла радісно обїєдналася та поперла б уперед. Минуле вмерло, його немає, це шлях у нікуди, енергетично пустий та безглуздий.

Оце, друзі і є, усі мої особисті причини, подібно до Че, не любити імперію і не радіти історичним звитягам матінки – Росії. В мене ще один інсайт: за великим рахунком, навіть усе це не так вже й важливо, нічого більше не потрібно і не хочеться пояснювати, бо навіть короткого і маленького, проте твердого "ні" - достатньо. Просто:

Чорні брови, карі очі, я до Путіна - не хочу!

20 березня –11 вересня 2014, Київ - Симферополь - Ірпінь

 

Робінзонада

Якось, намагалася пригадати, як сталося, що я почала жити на березі, наче дикунка, і чому сама? Цим крутим вивертом свого життя я завдячую  однокласникові, вірніше, його могутньому хропінню, коли ми жили з ним у наметі, приїхавши на терапевтичний інтенсив. Вже другого вечора, рятуючись від його ревіння, я втікла геть, і намагалася заснути знадвору. Проте, тонкі стінки намету не рятували од гучних зітхань та велетенських розкотів, до цього всього, ще додалося несамовите дзижчання і кусання комарів, а ще я не могла спати на твердій землі.

 

Отак, помучившись кілька годин, я пішла, на узбережжя, через найближчий пагорб де стояли табором намети кількох бідолах, котрим недостатньо було грошей на житло, проте ставало на терапію, яка була їм вкрай необхідна. Табір поринув у глибокий сон, жодних звуків, світла, лише тьмяніли силуети скель у морі та наметів на березі, жодної комарні. Чогось мені було дуже тривожно, ввижалося, що хтось чи щось вилазить із моря, ховається за камінням, буркоче, шепоче, вигукує, схлипує. Проте, я залишилася, бо це було невимовно краще за хропіння і комарів.  

 

І я почала приходити спати сюди, хоча, кожної ночі жахалася, а через тиждень, по – перше, втомилася, а по-друге, на мене найшло осяяння. Спочатку я акцептувала та поважала свій страх і тривогу, як цілком релевантні до ситуації, незнайомої місцини і незвичного способу життя, як сигнал можливої небезпеки і знак бути уважною. Проте, спливали дні, минали ночі, я плавала далеко у море будь-якої пори, ходила горами, зустрічала у морі змій, що полювали на бичків, дикі оси кусали якихось неуважних сіромах, що вступали чи влазили просто до їхніх гнізд, інші верескали не своїми голосами, коли на них сідали цвіркуни, такі завеликі, ніби вони горобці. Мене жодна небезпека не трафила, і я собі подумала, то може вже доста боятися?

 

Наступного року я поставила намет одразу на березі і обросла з обох боків табором, ще через літо, завдяки шторму, що облизував мій намет і намагався його заковтнути, перейшла далі і жила у гроті, натягнувши тент. Наступного сезону я приїхала перша і зайняла печеру, проте, на неї ніхто не мав жодних претензій, бо усе товариство посунуло далі берегом, у чверті години пішки. А я залишилася на усі усюди сама.

 

Мені дивно з того, що люди, які тут бувають рибалити чи шашликувати, чи вікендити, ніколи не зупиняються у моїй печері, і не претендують на неї. Навіть мої друзі, спроможні там спати, тільки зі мною, і то вдень, а не вночі. Бо я є ніби-то гарантом непокусання і ненападу. Деякі, навіть підлітки, остерігаються просто залізти досередини і подивитися на моє ґаздівство. Подруга, не гуцулка, Ксеня, каже, що їй страшно лізти до печери, бо здається, що низька стеля нагло обвалиться, особливо, коли з протилежного боку, у ребра гори гупає штормова хвиля і все насправді ледь чутно здригається. Часом на подругу, через маленький простір, нападає клаустрофобія, або ще інші фобії, бо там ходять сороконогі сколопендри, земляні оси риють нірки і всюди швендяють чи підступно висять фантастичні павуки.

 

За декілька літ такого тренування і ненастання ніяких прикрих випадків, моя тривога змінилася щасливим збудженням, що не давало мені спати вночі, бо все було прекрасним, живим і гармонійним. Цим неможливо наїстися. Годинами, днями і тижнями я споглядала, і, ні, не розмірковувала, а швидше, розчинялася у цьому гуркоті хвиль і шумі вітру, що продував усю душу наскрізь, у сонячних променях, що просвітлювали і проштрикували моє тіло до суцільної пустоти. Зрештою, чи було у мене тіло взагалі, і що таке була я серед цих мордатих скель, на білому, наче вічні кістки, камінні?

 

Тепер, щороку я просуваюся до більшої дикості, втрачаю фальшиві страхи, скидаю їх, наче змія стару шкіру, з якої вже виросло її тіло, а моя душа. Відроджую у собі первісну істоту, відновлюю дику жінку, притлумлену та заморочену нездоровим життям у мегаполісах, інстинкти, відчуття і навички. Для чого? мені просто подобається ця подорож до себе і я страшенно тішуся усіма своїми знахідками та надбаннями.

 

Цього літа я навіть не брала з собою намета, не мала казанка чи хоча б залізного горняти. Жила вже не в гроті під тентом, а просто в печері, і гола – голісінька. Раювала собі цілих півтора місяці. Ні, не боялася. Так, практично сама, ні, не сумувала за жодним товариством. Вранці ходила до сусідньої бази на роботу і поверталася, після всіх посиденьок, далеко по півночі. Йшла попід зорями, темною степовою дорогою і спускалася стрімкою стежиною до моря навпомацки.

 

Кожного дня себе запитувала, чи не краще було б приєднатися до товариства і жити, як усі нормальні люди, спати в задушливому будиночку, ходити до їдальні, усюди з'являтися вчасно, не виглядати зранку, як зомбі. І відповідала собі - ні, не краще. Мені страшенно вартувала ця нічна, із вітром дорога, процес розпалювання багаття, щоразу схожий на лотерею: вдасться домовитися з вогнем чи ні? Я ж бо звичайна собі тітка, марную своє життя у великих та малих русифікованих містах, по офісах та установах, не довелося мені бавитися з піонерами в зарніцу чи змагатися з пластунами в Карпатах. Але мені чомусь вартує багаття, на березі, серед ночі, між камінням, а потім, зранку, сонце, що витискає мене із схованки, і море, що приймає мене у свої обійми.

 

Ні, людей там майже не було. Часом, до мене приходили у гості подруги і товариші. Ми плавали, голісінькі, натовпом від бухти до бухти, серед досить жвавих і сильних хвиль, крали чиїсь складені купкою дрова і бігом верталися з оберемками високими пагорбами. Пекли на вогнищі овочі, пили чудове вино, співали хором, стукали в барабани, танцювали у ритмі штормових хвиль.

 

На пласкій горі, час від часу, зявлялися чужинці, ставали на її краєчку і обзервували неабиякі належні мені краєвиди. Нашим улюбленим жартом було зненацька вибратися з печери і показатися в усій сліпучій красі. Якщо це не допомагало їх прогнати, ми просили котрогось із наших хлопців повернутися до моря задом, а до гори передом. Де були безсилі голі перса і дупи, там, вигляд неприкритого, байдуже, що не ерегованого, пеніса, завжди робив свою архаїчну охоронно - територіальну справу.

 

Тоді чужинці починали жваво вимахувати руками наліво, направо, прикладати долоні дашком до очей і, врешті, забиралися геть. Ми сміялися кожного разу, знаючи наперед їхню реакцію. Чомусь, вбрані люди панічно бояться людей оголених. Чоловіки бояться голих жінок, також, на вдягнене чоловіцтво оголений пеніс справляє незабутнє, напевно, войовниче враження. Деколи, купка пляжників, що  йшла собі берегом, вгледівши нас, двох жінок у самому розквіті, чимдуж розверталася у протилежний бік і тікала бігом. Ми ніколи не переслідували, ні.

 

Проте, я заздалегідь вживала різних заходів, щоби було помітно з усіх боків, з гори, здалеку - бухта зайнята, і тут живе ніби цілий натовп, а не сама - самісінька я. Для цього, по перше, спеціально для мене, було кимось викладено з каміння здоровенне вогнище, ніби для цілого племені тубільців. Я ревно дбала, щоби біля нього завжди височіла пристойна купа сухих, не просто гілок, а, властиво, дерев. Всі мої гості проходили цей ритуал посвячення: тягання величезного ріщя вузькими гірськими стежками або через море пішки, мілиною, з оберемками гілляк.

 

Крім того, у гроті, згори і вдолині, я натягувала дві мотузки і чепляла до них простирадло у синенькі квіточки. Воно слугувало захистом від немилосердного сонця, а ще характерно тріпотіло, пестячи вухо, наче романтичне вітрило якого човна, і одночасно правило за такий величезний прапор чи знак зупинку заборонено. Поряд із простирадлом класично висів мій купальник, ліфчик і маленькі трусики, якими, ясна річ, я не користувалась взагалі. Пізніше, серед каміння, знайшла до пари ще й чоловічі труси, типу боксерки ,і почепила їх поряд, на свій виставковий, охоронний флагшток.

 

Потім, до цієї красномовної експозиції, додала ще яскраву помаранчеву пінку, стелила її біля моря, притискала каменями, щоб вітер не вкрав, а збоку ставила дві пари пляжних капців. Свої, маленькі, на двох вервечках та з квіточкою посередині, і моєї подруги, великі, сірі, з тупими закритими носами, пластикові гівнодави з дірками, страшенно зручні і такі ж потворні, сорокового розміру. Ясна річ, капців жодна з нас не потребувала також, як і трусів, бо літали босі. Я очікувала, що у голові якогось непрошеного зайди ця цілісна картина пустого табору, з характерними прапорами на баштах, повинна викликати прогнозований ланцюжок асоціацій. Про те, що чоловік із жінкою тут собі живуть, ось пішли, напевно, купатися, напевно, що не вбрані, і може навіть десь тут заховалися за каменем і кохаються. Тож нічого їм тут набридати, треба мати совість і мерщій забиратися геть.

 

Улюбленим моїм заняттям кожного дня було перевіряти узбережжя, збирати різний цікаво-корисний мотлох, що викинуло море або залишили люди. Хоча я приїхала без необхідного посуду, але, вже на другий день, серед каміння, було знайдено дволітрового зеленого поливаного чайника, цілком добрісінького, байка, що без покришки і ручки. Одразу, в прибої,чудесно з'явилася миска, що теж була колись поливаною, бозна скільки її мотлошило море. Якби ця мисчина була капелюхом, я б сказала, що, коли він потрапив мені до рук, то був вже без одного криса із кількома невеликими дірками у тулії. Ця знахідка ідеально пасувала до чайника-баняка замість покришки.

 

Ми варили в ньому картоплю і рибну юшку, а зверху, на миску, ставили фаянсового заварного чайника, із сумішшю місцевих трав. Він поцяткований наївними червоними горохами по білому тлі, з надбитим носом і зовсім без ручки, але запарював і слугував мені чесно. І дочекався мене у печері, з минулого літа. Хтозна, на якому смітнику, його знайшов і притаскав у бухту мій добрий приятель, Андрій, кандидат хімічних наук, йог і справжній псих, із офіційною довідкою з дурдому.

 

Від Андрія, декілька років тому, і пішла ця пошесть на узбережжі - жити голим табором, щовечора обов’язково палити багаття, чаювати, вести інтелектуальні бесіди, сидячи біля вогнища, просто неба, повертатися  до вогню то одним, то іншим боком. Не для того, щоби грітися, ні, ночі тут дуже теплі. Андрій стверджував, що таким чином він практикує безсмертя, спалюючи у вогні весь емоційний непотріб, що накопичується за день. Зимою він жив у північному місті, сяко-тако заробляв собі на прожиток диханням, а харчувався просто розкішно, із величезного смітника біля столичного супермаркету, споживаючи серед зими різні екзотичні фрукти, трохи побиті чи підгнилі. Коли я розказувала своїй цивілізованій подрузі про цю непересічну особистість, напевно, з деякою зверхністю, вона несподівано запитала мене: «А ти, чим відрізняєшся від нього?» Тоді, хвильку поміркувавши, я відповіла : «Нічим».

 

Бо можна пристойно, літературно, цивільно назвати таке моє дослідницьке існування на узбережжі робінзонадою, дауншіфтінгом, натуропатією і ще якимось отакими словами. А можна й по-простому: бомжуванням. Цілими днями я вилежувалася на сонці, на теплих каменях, або блукала берегом, з неабиякою цікавістю розгрібаючи різноманітний мотлох. Щоправда, їжу і воду, я купувала у сільському магазині, за двадцять хвилин ходи від бухти. Мені направду шкода, що десь поряд не було якого-небудь супермаркетового смітника, із широким асортиментом фруктової екзотики. Мені також шкода, що не вмію зловити риби, не раз спостерігала, сидячи на скелях, як цілі зграї, різноманітного риб'ячого народу, граційно ворушачи темними спинами, кудись пливли собі.

 

Зранку я розпалювала невеличке багаття і в горняткові експедиція запарювала каву по – польськи. Все собі думала, що у такий спосіб готують каву тільки клінічні ледарі: залити кавовий порох окропом, додати туди кулко цитрини і накрити металевою кришкою від томатної пасти чумак, знайденої тут таки, біля вогнища. Виявляється, цей спосіб є кулінарно визнаним, а поляки-то мої брати, і сестри.

 

Ближче до п’ятої години, бо в спеку їсти не хотілося, тільки пити і плавати, робила собі величезну миску салату з огірків, помідорів, часом додавала болгарського перцю, і обов’язково, цибулі чи часнику. Поливала чи ні олією, солила чи ні і наминала донесхочу з чорним хлібом, сидячи обличчям до моря. Звичайно, миска, це сказано голосно, бо спочатку не мала жодної миски, а зробила її, розрізавши велику пластикову пляшку від води.

 

Пізніше, докладно ознайомившись із околицями і наявними смітниками, цим благословенним клондайком бомжів та алкашів, я видобула цілий, добрісінький, як би навіть сервіз, із списаних з турбази білих, ще радянських, тарілок і горнят. Заледве втрималася, щоби не затаскати до печери весь знайдений посуд, але помірковано обмежилася лише шістьома комплектами, більше гостей зараз у мене не бувало.

 

Артефакти.

Я виявила посеред себе справжню пристрасть до смітникових знахідок і приведення їх у пристойний стан, придатний до вживання. Предметом моєї нескінченної гордості були знайдені у сусідній бухті, нашпіговані павуками та іншими багатоніжками, штани, що належалися нашому братові, будівельнику – гастарбайтеру, з незнищуваної міцної джинси. І чого він їх викинув, ну, подумаєш, трохи розірвалися на колінах і дупі? Літо ж, для вентиляції та іншої сексапільності дуже навіть сильно пасує. І я радісно потягла цю здобич до себе в печеру, через гору, разом з добрісіньким светром. Там негайно і невідкладно почала прати у морі здобуті сподні, тоді виявилося, що холоші не просто у бруді чи глині, вони і ззаду та спереду сильно зацофані засохлим цементом. Але то тільки подвоїло мою пристрасть.

 

Терла їх камінням і піском, в азовської воді, без будь-якої машинки чи прального засобу, без перебільшення сказати, години три і .. таки відтерла. І не питайте мене, навіщо…От, якби хтось надумав примусити мене відіпрати аналогічні штани десь у місті Києві. І чим я після цього не дика жінка, не робінзонка? Бачили б ви мене, на морському березі, просто в прибої, голісіньку, що сидить і ревно тре різнобарвним камінням одіж. Отак, напевно, жінки первісного племені шкребли звірині шкури.

 

Класично, в цей час, мене розважав мудрою розмовою прекрасний і насправді надзвичайно розумний юнак, теж голісінький. Щось там про багатозначність світу та інтегральну йогу, проте, я навряд чи второпала бодай третину із сказаного ним, бо майже не слухала, а лише таємно милувалася його довгими пальцями, чуттєвими губами, та різними граційними позами, у які він себе складав. Загалом, усе було правильно, жінка трудилася і щиро захоплювалася інтелектом мужика, який базікав, поки вона працювала.

 

Іншим разом, я знайшла була два капця, одного принесло море, і він був блакитний в'єтнамок, з мажорним канадським прапором на підошві. Іншого я знайшла у степу, на схилі пагорба, той був банальний синій ляпанець, але цілком у тон першому, і щастя! на різні ноги, та приблизно одного розміру . Хто взагалі сказав, що шкарпетки мають бути одного кольору? і одного розміру? а капці, то тим більше, сяко –тако, менше-більше, прекрасні домашні капці для печерної тітки або її гостей. 

 

Знайшла була військового камуфляжного спальника, величезного, ніби танк, який мальовниче лежав одним боком під скелею, хвостом у кострищі, а другим боком впирався у купку різоманітних пляшок від біленької. Він не згорів остаточно, хоча трохи притлів, і був поторочений, проте не катастрофічно, польовими мишами, яких я витрусила з нього у степ добрячу жменю. Уявляю собі, як романтично лежав біля вогнища, при вершині гори, серед каміння, в цьому танкові і водночас ніби у багатті, якийсь самотній мужик, стискаючи свою рушницю, спустошивши кілька неабияких пляшок, після чи до? полювання на зайців або фазанів, і споглядав циклопічний азовський небокрай. 

 

Якось, надибала в степу, просто у кострищі, цілісінький і добрісінький, мішок із справжньої мішковини. Дуже дивувалася, навіщо залишати таку потрібну у господарстві річ просто в полі, і, тим більше, навіщо запихати ії, як не у вогонь, то у попіл? Поряд знайшла пристойну сталеву виделку, з вибагливим візерунком на держаку. Мішок випрала в морі і висушила на сонці. Назбирала сухої морської трави, що викинуло штормом, і добряче напхала нею мішок. Один знайомий художник казав, що французи називають це морське сіно комка, і воно експортується закордон, за шалені гроші. Нібито, цією комкою вибагливі французи напихають свої матраци для екологічного спання. На диво, ця трава зовсім не пахне. Цікаво, що сниться французам, коли вони влягаються на такий - то напханий матрац?

 

В рештках ангару для човнів я знайшла цілком міцну, осінню куртку, от дивні люди, подумаєш, замок не застібається, бо загубилася собачка, але ж кнопки то є, взяли і викинули. Мені затвердо спати на піску, і мій китайский спальник весь час кудись повзе помаранчевим карематом. Тому, всіляке знайдене благословенне шмаття я пишно стелю у печері на пісок, під спальник, і розлягаюся на ньому, ніби яка королева, а накриваюся простирадлом. За день кам'яний панцир Черепахи добряче нагрівається на сонці, і вночі, у її нутрощах мені навіть буває душно.

 

 Якось, на узбіччі бетонки до зруйнованої АЕС, я знайшла дзеркало з автівки, звісно, притаскала у печеру і припасувала на невеличкий виступ. Навіщо? от, не треба задавати мені такого питання, воно є абсолютно і зовсім недоречним. Томущо, нехай собі свєркає на сонці, з нетрів печери, просто в очі подорожнім. Було колись таке кіно про капітана Немо, там людей зводили з розуму якісь люстерка, що висувалися казна - чого, просто з нетрів гори і ховалися так само зненацька.

 

Одного разу, я особливо була втішилася, коли знайшла на скелях, що далеко виступали у море, зібгану і таку запорошену, аж тверду, як камінь тільняшку. Вона була ретельно зашита попід пахами та на кінцях зношених рукавів, а на грудях дуже заляпана чимось червоним. Може, то була юшка з розбитого браконьєрського носа, чи рясний кетчуп з банки, що зненацька вибухнула чоловікові у руках? Невідомо.

 

Проте, я легко відіпрала цю страшенно символічну тільняшку, щоправда, з додаванням порошку і чималою витримкою на липневому сонці, в половині пластикової п'ятилітрівки. Погодьтеся, це неабиякий результат для будь-якої господині, бо плями від  крові та соусу вважаються найскладнішими до прання. Вдягала іі кілька разів вечорами, і залишила зимувати у печері, а наступного сезону, перевіряючи наявність і стан  надбаного добра, радісно зауважила, що хтось її собі таки прибрав. Недурно ж я її так пуцувала!

 

Особливе ставлення я маю до різноманітних ганчірок і барвистих шматків тканини, з лену, бавовни, байки, коноплі, що назбирала їх цілу колекцію на тих - таки скелях. Ці клапті були невеликі за розміром, тяжіли до квадрату, посередині мали брудну і характерну опуклу округлість. Щось рибалки зав'язували у ці платочки, якусь наживку чи що? Грудку каші чи кубло викопаних хробаків? Часто, поряд з цими яскравими клаптями, знаходила скляні баночки з поржавілими риболовними гачками і мотки жилки. Одного року, вже під осінь, коли забиралася геть, тричі запихала до свого мішка та викладала назад найкрасивіші клапті. Не питайте, навіщо вони мені здалися у сумному зимовому мегаполісі. Залишила, гарно спакувавши до целофанового мішечка, і знайшла на місці, наступного літа.

 

Злапала себе якось на інсайті, що усі, без винятку, знайдені на узбережжі, покинуті, загублені чи викрадені морем речі, належаться до чоловічого способу життя . Жодної жіночої штучки, ні трусиків, ні спідничок, жодного гребінця. Після жінок всюди залишаються тільки різного роду прокладки, або серветки, що колись були вологими, та й ті використані, хто ж буде розкидати навсебіч незаймані упаковки?

 

І тоді я цілком переглянула своє ставлення до такої, притаманної чоловікам, з жіночої точки зору, риси, як забудькуватість, нехлюйство і, чесно кажучи, справжнє розпіздяйство. Ці риси отримали у вселенському масштабі та моїй свідомості цілком новий вимір, сильне звучання і несподіване забарвлення. Адже, завдяки  космічно широкій чоловічій натурі, ії щедрості, бажанню та здатності ділитися з усім світом, я надбала усе своє безцінне робінзоняче добро. Все, що було кимось загублене після від'їзду, чи втрачене, любовніше знайдено мною в околицях, хазяйновито пристосоване та залишене прийдешнім поколінням волоцюг, рибаків, п’яниць і дауншіфтерів у бездоганному порядку, разом з листом – інструкцією, в пляшці, і моєю електронною адресою. Але, ніяка холера дотепер ще мені не написала.

 

Знайдений шматок сітки з авоськи і трикутну хустку з абстрактним малюнком, яку я вбирала, як домашню двошарову спідничку, подарувала гостеві, художникові. Щоб він прикривав цією імпровізованою одіжжю своє хлопське причандалля, бо за його глибоким переконанням, оголена жінка є прекрасною, а голого мужика він вважав непристойністю. Мені легше було обдарувати його улюбленою спідничкою, аніж переконати, що він є прекрасним не менше, ніж будь-яка жінка.

 

А також ненасильницьким чином допомогти йому зробити цей еволюційний крок від трусів до, якщо не природної наготи, то принаймні, до її проміжкового, спідничного варіанту. Зазвичай, я вдягала цю хустку-спідничку кутом набік, зав'язувала її на другому боці, а сітку припасовувала на протилежному від вузлика стегні. Хлопові було рекомендовано носити цей місток між дикістю та культурою цілком інакше, по-чоловічому, кутиком наперед, як фартушок, зав’язаний ззаду. Таким чином, спостерігач міг милуватися його прекрасною округлою і накачаною дупою, яка є визнаним усюди символом чоловічої краси та привабливості.

 

 

Дружина цього художника, навчила мене плести яскравими нитками на патичках такі ромбо-квадратні  індіянські штуки. Тубільці, ніби-то, використовують їх, як хатній оберіг, і називають оком бога, бо всередині квадрату утворюється фігура, яка, якщо дещо напружитися, нагадує око. Це намка чи мандала. Вона вигадала чіпляти квадратам на плечі та хвіст жмути яскравих ниток чи бісеру, чи пір'я, тоді, підвішені на протязі, намки весело ворушили своїми хвостами і ми придумали називати їх вітроловамами, ловцями вітру. Попервах, ми добирали кольори, що гармонійно б поєднувалися, з голови, пізніше, дійшли до того, що градієнт, тобто зменшення чи збільшення відтінків якогось кольору виглядає найкрасивіше.

 

Згодом, і я вважаю це досягненням, почала називати свої мандали-намки, наприклад, захід сонця, райдуга, стихії, божа милість. Коли я сиділа  на березі і споглядала реальні кольори заходу сонця, мені не треба вже було добирати гармонійних поєднань з голови, вони були очевидні. І я второпала, чого мені так подобається робити і носити смугасті речі, бо все навколо смугасте: шар яскравої сині неба, потім біла смуга хмар, далі зелена морська вода. Або, дивлячись у вікно маршрутки, що минає сосновий ліс, бачу темно - брунатну нижню смугу стовбурів, потім середню, мідну, верхню, зелену, і останню, над нею, блакитну.

 

Отак, одного разу, сидячи на березі Черепахи, я сплела мандалу смерті немає на білих кістках, що тут - таки знайшла. Дві основні, що зв'язуються нитками навхрест, були чиїмись ребрами, схоже, що більша належала поросяті? дельфінові? Якійсь великій тваринці, а друга, менша, рівніша, напевно, бакланяча. Скріпила їх ниткою такою ж білою, як кістки, наступний квадрат був сірий, як тутешній пісок із потовчених мідій, наступний шар, ніби кава з молоком, більше кави, як смуга дрібних камінців на узбережжі, потім зелений, як трава, далі бузковий, як тутешні квіти, блакитний, як небо, останньою була жовта сонячна смуга.

 

На одне плече вітроломові я вчепила вибілену сонцем кістку з крила баклана чи чайки, вона мала класичний вигляд, тонка, рівна, сліпучо - біла, з сердечками на обидвох кінцях, абсолютно прекрасна і довершена. На друге плече приладувала дві кісточки шийних хребців, того ж таки баклана, а може запеченої і з'їденої пляжниками якоїсь бідолашної курки? По центру вчепила промовистого бакланячого черепа, він такий довгастий, благородний, з великими пустими сферами для очей. Почепила вітролова усередині своєї печери, залишила, як дарунок місцевим духам стихій.

 

Чомусь кістки, яких тут безліч, вимиті морем до стерильного стану, і вибілені сонцем до сліпучого сяяння, мене зовсім не лякають, а навпаки, вражаюсь красою та довершеністю божого задуму. Всі, що знаходила, викладала на пласкому дахові печери, і чого тут у мене тільки не було! Засушені риби-голки серед мушель виноградних равликів, розміром із хороший волоський горіх, краб'ячі панцирі та клешні, великі та легкі риб'ячі черепи, ніби різьблені найтоншим митцем, що від доторку тихо розпадалися на мереживні уламки, схожі на чудернацькі кристали.

 

Після багатьох плетінь з натури, я також второпала, що то за загадкове творіння і знак мандала, або круговий малюнок, що виглядає однаково, з будь-якого боку. Мандала – то просто своєрідна образно - ціннісна - карта, у центрі якої автор довільно розташовує своє щось. Це ніби зріз оболонок і сфер середовища, будову і красу котрого хочеться передати символічно. Соняшник чи ромашка є такою природною готовою мандалою.

 

Якщо, скажімо, уявним поглядом яблуко розрізати через центр навпіл,  буде мандала серце яблука з брунатною капкою насіння всередині, і більше блідо, ніж зеленим, товстим шаром м’якоті, а потім, чіткою, ніби олівцем наведеною червоною лінією шкірки. Або, якщо тим – таки уявним поглядом віддалитись від Землі у космічний простір, можна побачити мандалу сонячна система на густо фіолетовому тлі, з яскравою жариною Сонця посередині і кольоровими кільцями від руху і шляху планет: рожевим кільцем Венери, блакитним - Землі, червоним кільцем Марса.

 

Аборигени

Мій сусід, павук, із сірим малюнком на світло жовтому тілі, через гостро ламані, ніби рифлені, краї тулуба і через розмір, був більше схожий на невеликого краба, ніж на комаху. Незважаючи на велетенські розміри і чималеньку вагу, спокійно висів у центрі свого плетива і душевно гойдався  у повітрі, неподалік од моєї вранішньої доріжки до води. Істота розумна і, очевидно, здатна до навчання, більше, навіть, ніж я. Коли, два чи три рази, спросоння, йдучи до моря, я руйнувала його мереживо, він просто переставив свій гамак на тридцять сантиметрів лівіше. Чесно кажучи, це мене вразило, павук не забрався геть, образившись, не почав нападати і кусатися, розлютившись, просто посунувся, давши місце сонній дурепі, котра не здатна, з першого разу, помітити таку неординарну істоту і запам’ятати, де вона сидить. Мені стало соромно, я захоплювалася його габаритами, і страшенно тішилася, що він вирішив залишитися.

 

Сиділи, якось, у печері з петербурзькою, у мене в гостях, йогинею, майже зомлілі від прогулянки, ховалися від спеки, і тут вона каже: сколопендра залетіла! А я їй так, знічев’я: сколопендри ж не літають, ну, і де вона? Десь у печері, - відповідає мені йогиня, - от сюди залізла, під коврик, що я на ньому сиджу. Ну, думаю, напекло дитині голову: то сколопендра залітає, то вже заповзла їй просто під дупу. Аж дивлюся під коврик, ага, сидить там перестрашена красуня, струнка, довгаста, ногаста. Взяла я одну свою барвисту диво-ганчірку, склала кілька разів, вхопила літаючу сколопендру і винесла її геть. Пустила під камінь, де лежали дрова, а потім чітко так до неї сказала: іди собі додому, дівчинко, і більше не приходь, бо тут моя територія. І більше вона ніколи не приходила.

 

Направду сказати, броньована сороконіжка таки дійсно залетіла до печери з дашка, там, знадвору є невелике заглиблення, куди на камінь тоненькою цівочкою зсипається рухливий пісковий грунт, на якому нічого не тримається, бо постійно дме несамовитий вітер. На цей дашок я складаю знайдені на березі кістки, черепи і скелети. То, час від часу, зрушене вітром, на поріг що-небудь ефектно паде, того разу жива сколопендра. Про цих комах розповідають, ніби то їх неможливо знищити, ні в якому разі, прибити капцем, чи розчавити, тупнувши навіть і слонячою ногою. Тільки спалити, і то, кинувши у багаття.

 

Але вони не кусаються, просто їхній, так би мовити, піт, коли дотикається до шкіри людини, залишає на ній хімічні опіки. Тоді виникає алергічна реакція, температура підскакує під сорок і тримається три дні, в людини, не в сколопендри. Зрештою, може в комахи також, хто ж їх, бідолах, досліджував чи є в них алергія на людей чи нема? Лікування просте, дають протигістамінне. Особливо небезпечні, тобто чутливі і токсичні, ці сороконіжки у свій шлюбний період, а також такі, що завдовжки п'ятнадцять сантиметрів. Як на мене, вони красиві, з рухливим тілом темно - коричневого, майже чорного кольору і помаранчевими ногами.

 

Може здатися маячнею, але просто так і до будь-кого сколопендри не приповзають, так само, як оси когось кусають, а поряд іншого-ні, і каракурти і таке інше, і так далі. Тут, на узбережжі, поле, енергетичне, природне дуже чисте і тому чутливе. Саме тут, для уважного спостерігача теза, що немає зовнішнього і внутрішнього, стає самоочевидною аксіомою. Середовище, з одного боку, є дуже безпечним і толерантним до людини, і, до того ж, багате, милість божа виливається тут препишно, а з другого боку, оточення миттєво віддзеркалює всі емоційні стани робінзона.

 

Спочатку, ми, протягом кількох років, спостерігали, цілком емпірично, ці закономірності. А потім, я вичитала у «Реготі шамана» Серкіна, загадкову, на перший погляд, фразу, що «деякі тварини є пальцями духа місцевості». Я б сказала, особливо це стосується до комах, вони дуже відчувають злість, особливу таку, яка не усвідомлюється її носієм і миттєво вказують потерпілому на її наявність. Комарня і оси одразу кусають, сколопендри можуть делікатно натякати, граційно повзаючи поблизу. Дух місцевості своїми пальцями обмацує, гладить, щипає, дряпає, вказує індивідам на них самих, на їхні почуття. Якось, я хизувалася перед своїм московським другом - ботаніком, що ходжу тутешніми горами без жодного ліхтарика, навіть, коли немає місяця, мені достатньо світла Чумацького Шляху, а він наполегливо вимагав у мене ліхтарика і провести його до помешкання.

 

Я його провела, без ліхтарика, при світлі зірок, а коли йшла назад сама, звичайно ж, заблукала. І ще, не зважаючи на сильний вітер, мені до вуха залетіла крихітна мушка, вовтузилася і дзижчала мені там просто усередині голови. Відчуття, скажу я вам, таке, що може легко звести людину з розуму, втікти від мухи у вусі неможливо, дістати її звідти також, здається, що для цього потрібно буде роздовбати собі голову, усе це ще й глупої ночі. Оце напевно, з такою надокучливістю, як ця муха, із погордою, звучали в голові друга мої слова. Я дуже попросила комаху забратися з мого вуха, то вона й забралася.

 

Одного спекотного дня, я вилежувалася у печері і милувалася горами, що оточують мою бухту, наче муром, аж раптом, на порозі угледіла якусь відчайдушну метушню. Пристрасть дії була така, що мені це здалося неймовірним, хоча і збоченим статевим актом. Велика земляна оса, наче вершник, наскакувала на величезного вгодованого павука і нижньою частиною тулуба несамовито робила характерні рухи. Після кількох серій цих рухів павук завмер, напевно що не від любовної утоми, а був спаралізований осячою отрутою. Подейкують, що ця оса, риє нірку, затягує туди здобич для свого потомства, що вилуплюється незабаром. Потомство починає харчуватися спаралізованим, проте живим павуком, сподіваюся, він того не тільки не відчуває, але й не усвідомлює.

Часом, оси полюють на гігантських зелених стрибунців, тоді відбувається все те саме, але ще із карколомними стрибками. Мене це величне видовище заворожує, стає  зрозуміло, звідки стільки пристрасті, на межі усіх життєвих сил, це боротьба або-або, не на життя, а на смерть.   

 

 Якось уночі, я прокинулася від гучного тупоту в себе під боком, спросоння, направила слабкий промінь ліхтарика на звук і побачила перепудженого малого їжака. Ви не знаєте, чому їжаки своїми крихітними п'ятами гупають так, ніби вони слони? Він того не чекав і перестрашився, більше, як я, заплющив очі, завмер, характерно завалився набік і підібгав передню лапу. Під ранок, перед самим світанком, берегом починають блукати привиди і нишпорити біля моря. Це, з регулярною інспекцією, приходять місцеві собаки і коти особливо, після вихідних, підбирають за людьми крихти їжі чи шукають у прибої делікатесних бичків, викинутих морем.

 

Цікаво спостерігати, як птахи ділять зони харчування, вони шукають собі їжу на різній глибині прибою, ближче до берега чи навпаки, далі у морі. Берегом, парами чимчикують маленькі пташки, що, час від часу, смішно трясуть довгим хвостом і тонко перегукуються, хтозна, яку дрібноту вони збирають серед викинутого морем мотлоху, може, яких піскових рачків. У морі, за виступами скель, серед каміння, відчайдушно пірнають баклани. Вони мої улюбленці, серед усіх чудес живого світу, це чудо серед чудес, бо вони винирюють, спочатку наставивши шию, ніби перископ, запихаються бичком, якого впіймали, і мокрі, як ошпарена курка, вилітають з нетрів води. І летять.

 

У зоні, що між малюками в прибої і бакланами, промишляють чайки. Вони полюють на три - чотири метри далі від берега, видивляються із повітря, знижуються і віртуозно щось вимикають з води, не знаю, чи напівдохлих бичків, чи жвавих риб'ячих малят. Галасливо сваряться, ніби вони на привозі, полюють компанією, у мене таке враження, тільки для того, щоби вкрасти у сусіда-роззяви впольоване. Дуже полюбляють підстерігати і намахувати бакланів, сидять на поверхні і чекають, поки той з'явиться з глибин із бичком у дзьобі і водою в очах, поки той відсапується, легко відбирають рибу, і далі вже скубуться за здобич між собою. Мені здається, роблять це з задоволенням, заради самого процесу і заради того, щоби голосно покричати.

 

Гості.

Якось, до мене приїхали друзі, дружина художника з чоловіком і донькою.  Ми їли і пили біля багаття , правили теревені про шаманів, живі традиції та точку зборки. Одного дня, коли ми добряче поснідали і пішли гуртом поплавати, мене мало не забрало море, бо порушено було дві святих заповіді: не лазити у воду напідпитку і не купатися в шторм. Спочатку я радісно й легко виплила з бухти, і раптом, посередині, залипла у воду, як муха в мед, коли гребла щосили, то теліпалася на місці, як лайно в ополонці. Якщо ж віддавалася хвилям, вони мене тягли зовсім не до берега, а у відкрите море. В такій ситуації, будь яка людина кричала б, поможіть і рятуйте, але ж я не могла, там були діти, художник взагалі не вмів плавати, зрештою, люди приїхали в гості, це було неввічливо, потопати просто у них на очах.

 

Тому я енергійно, але без зайвого розпачу, викрикала, що  не можу виплисти. Мене врятувала дочка подруги, яку було здано мені на літо, в підліткову групу. Нехай її Господь благословить усіляким добром та щастям! Вона, навряд чи чула серед морського ревища, що саме я кричу, просто відчула, і побачила мої очі, аж витягнулася у воді стовпчиком і твердо сказала, дивлячись мені просто у душу: ти можеш! Я їй повірила і таки змогла, коли, рушила не до центру, а до найближчих каменів збоку, де вода просто кипіла. Ще, звичайно, я весь час просила Азов, щоб він мене відпустив, я ж із ним завжди розмовляю. Проте, що це означає, відпусти? Кого відпусти , куди відпусти? А коли я чітко сформулювала прохання, відпусти мене на берег , море мене трохи довбануло спиною об каменюки і .. я незчулася, як була вже на піску. Клац, і канал перемкнуло, стало одразу якось тихіше, і ззовні і у мене всередині.

 

Це добре, що Азов мене відпустив, поки єдиний чоловік, що був у наявності, та й той не вмів плавати, ходив за мотузкою, щоб кидати мені і тягти, бо ж на мені ні волосся, ні одягу. Звичайно, Азов би мене повернув, як він все і завжди повертає, капці, купальники, резинки до волосся, тощо, де взяв, туди і кладе. Але от коли і в якому б вигляді? Здається мені, що вид мій був би трохи пошарпаний і потяганий, а така я нікому вже була б не потрібна до вжитку. Відтоді я дістала страх і боюся плавати у морі, не тільки в шторм, мені здається, що я не рухаюся, а залипла на одному місці і мене накриває паніка, серцебиття і таке інше. Я хочу вилікуватися від цього, щоб, як раніше, прикраси вбрала і гей – гей! На годину часу у море одна, вперед чи вбік. Подруга каже, що я дурна, бо тепер я зовсім здорова і маю здоровий страх перед стихією, а скоріше була хвора на голову.

 

Зазвичай, я пригощала гостей фірмовім гарячим салатом  і печеною на жарі картоплею, загорнутою у фольгу. Овочі для салату пекла просто в багатті , на жару. Баклажани, перець і помідори готові майже миттєво, хвилини за три, знімаю з них шкірку, даю вистигнути і дрібно нарізаю, з них витікає тягучий сік, аж руки робляться липкі, тоді огірки, зелень, цибулю і часник, олію. Харчове відкриття сезону – місцева  трава рукула, найдорожча в міських супермаркетах , а в тут всюди росте, як невинищуваний бур'ян. У мене відкрилася дивна на неї обсесія і нездоланна потреба в поїданні по декілька жмень у день, також натщесерце. Деякі, надто чутливі мої друзі, відвертали свій ніс від неї і від мене, з її вихлопом. Рукула має різкий гірчичний смак, чимось нагадує васабі, куди щедро підмішали порошку, що позішкрябували  з паперових, отих ще з дитинства , радянських гірчичників. Неперевершене смакове поєднанням рукули з банановими чіпсами, воно знайдене нами емпіричним шляхом.

 

Одного разу, підопічні мені підлітки, усі, як один, мешканці мегаполісів та комп'ютерні задроти, прийшли до мене на вечірнє вогнище разом з чудовим аутичним хлопчиком, його провідницею та маленькою подружкою. Палили багаття , милувалися кольорами моря та хмар, хтось розтикував у прибої кам'яних бовванів, будував острів пасхи в мініатюрі. І раптом, одним рухом, з моря налетіла страшна гроза з блискавками, як у фільмах про апокаліпсис,  коріння в півнеба, розгалужене в усі сторони, шквальний вітер і злива, що суцільним потоком тече з неба. Ясна річ, мій тент від намету, що ним сяк-так, був завішений від сонця грот, при першому ж сильнішому пориві, в кращих пригодницьких традиціях, розірвався об кам'яний виступ вгорі, з характерним  тріском, і вода негайно ринула в діру.

 

Хтось  крикнув, о боже ллється вода, що ж робити, що робити? А хтось інший йому на те, так строго, мужньо, заткнутися і тримати кінці! Дівчатка сиділи тихо, хлопчик, що розставляв допіру каміння, сидів, обхопивши голову руками, і бурмотів, ми всі тут помремо! зателефонуйте мамі, вона буде хвилюватися! Справжня картина катастрофи у морі, вітрило пошматоване, корабель потопає. Бракувало хвиль, що заливаються за борт, і якої-небудь ломаки, яка б з тріском обвалилася на нас, ніби то грот щогла на палубу, бо тент достоту тріпотів, наче вітрило, рвався і тріщав .

 

Тільки п'ятирічний аутист незворушно сидів на пласкому виступі, абсолютно спокійний, обличчям до моря, що раптом ніби збісилося. У якийсь момент, все стихло, так само раптово, як і почалося. Гурт підлітків, що дивом вижив у катастрофі, вервечкою потягнувся стежкою в табір. Коли, на прощання, я в них спитала, що серед всіх наших пригод і витівок їм сподобалося і запам’яталося найбільше, всі із захватом, згадували цей шторм. Багато хто з них, тут, уперше, просто побачив зоряне небо, якого через штучне освітлення вночі не видно в їхніх мегаполісах.  

 

На інтенсивні, через кожних три дні відбувається капусник. Ближче до закінчення, коли щемом дає знати близька розлука, ми налаштовуємося на більш ліричний лад. Якось, діти придумали запитати у зібрання тренерів і терапевтів, не багато, не мало, але що таке любов? Коли вони шукали в інтернеті ідей та натхнення,  їх вразило, якесь американське дослідженням серед дітей, вони, відповідаючи на це питання, говорили жахливо конкретні речі. Наприклад , любов - це коли ти говориш хлопчикові, що тобі подобається його сорочка, і він одягає її кожен день, або коли тато звучить в туалеті, а мама не бридиться  чи коли ти можеш віддати всю свою смажену картоплю в Макдоналдс. Кращим, найдбайливішим було визнано малюка, що побачив  старого сусіда, як він сидить у дворі і плаче за померлою дружиною. Малий просто мовчки заліз до діда на коліна і тихо сидів.

 

Коли його запитали, що він робив, хлопчик відповів: я допомагав старому плакати. Наші дорослі якось одразу притихли від такого інтерактиву, їхні відповіді були не такі конкретні, як в дітей, швидше, навіть завуальовано - абстрактні : любов - це пристрасть , творчість , коли багато чого можеш пробачити. А наприкінці  наполягали, щоб сказати їм правильну відповідь. Але хіба вона існує , ця правильна відповідь ? і хіба віна єдина?

 

Для мене любов, це коли місцевий пес пам'ятає мене і впізнає мій голос на нічній дорозі, після року розлуки, а тоді негайно кидає свою татарську господиню, яка його прихистила і годує  зимою, просто для того, щоб скрізь бути зі мною, ходити поруч. І коли я його виганяю з зіркового готелю, він йде зовсім не до себе додому, а повертається до моєї бухти, в печеру і чекає на мене кілька днів. І чого він так прилип до мене? Прибіг на мій голос багато років тому, коли я співала понад лугом зелененьким. Чого він мені так радіє? Для чого волочиться зі мною берегом, делікатно спить вночі у ногах? я ж його зовсім не годую, щоби не принаджувати. Напевно, мною й харчується, а інших версій у мене немає.

 

травень 2012- вересень 2014, Петербург-Київ-Івано-Франківськ-Ірпінь

 

Поділися з друзями:
 

2014-10-24 Головна 0 2410

Залишити коментар

Ви мусите  увійти до системи щоб залишати коментар.

Прев'ю
Наступна