Наталія Святокум

Наталія Святокум

РІЗДВО ДЛЯ КАКТУСА

Я ніколи раніше не замислювалася, наскільки різні береги життя оточують жінку після одруження. Той бік суші, хай і уявний, що залишився в батьківській сім’ї, знайомий, зрозумілий, звичний, - і другий бік, до якого дісталася за допомогою коханої людини. Два світи, дві цивілізації…

Жінки, які виростали з нормальних, суто українських родинах, мабуть, не помічають так гостро.

У мене склалося по-іншому. В Україні моя родина живе порівняно недовго.

На березі, всю недосконалість якого вивчено ще з юності, ростуть дивні кактуси. Заради збереження вологи вони з часом стають лише колючішими. Там є кілька оазисів-посмішок, щоб кактуси зовсім не всохли. Кактуси ті – рослини прекрасні, може, тому й люблю їх з дитинства, бо й себе відчуваю такою ж спраглою і колючою. Ці незбагненні рослини живуть, здавалося б, лише задля виживання. Але ні, в сипучих і гарячих пісках вони теж милуються сонцем. Дарма, що те ж сонце їх і вбиває. Вони люблять життя усіма своїми колючками.

Я, коли вибралась зі своєї пустелі, розставила кактуси на вікні. І роками спостерігаю за ними. Дивно, що, борючись за кожну краплю вологи в природному середовищі, вони гинуть від надмірного зрошення. А я, такий самий кактус по суті, ходжу коло вікна і радію, коли гине чергова колюча рослина. Чому? – Бо кактус уже напівзагинув в мені. Ні, він ще їжачить свої колючки, коли йому не вистачає любові і ніжності. Але – диво-дивне! –між колючками в найпогожіші періоди життя розквітають дрібні квіточки.

Найкрасивіші, найдивовижніші квіти з’являються поміж голочок у Різдвяні свята. Мій кактус потрапляє в середовище люблячої, єдиної родини. Він теж хоче почуватися своїм у газифікованій хаті, де саме зараз, попри всі вибрики прогресу, царює справжня українська піч.

Ця хата знаходиться на іншому березі буття. Там немає пісків, оазисів і спеки, але є родючі чорноземи. Замість виснажених кактусів там ростуть яблуні й груші. Там квохчуть кури, видовбуючи якусь поживу з-під різдвяного снігу. А коли померзнуть лапки, ті кури мерщій просочуються в дивний маленький лаз до сараю. Це, мабуть, їх світ. Там пахне козою і трохи – зіпрілим сіном. Звідти в господу потрапляють яйця, молоко і навіть якийсь раз – півник для холодцю.

Там, на тому березі, живе найсправжніша українська Мати. Я, колишній кактус, завжди розпарвляю квіти на собі перед Різдвом. В тому світі колючки треба приховати. Одягаю дітей в найкращі одежинки, завертаю калач в хустку, беру під руку чоловіка і прямую туди…

А на тому березі вже пахне солодкою печенею з кролика і сухофруктів. Хай би як не рядилася в квіти, скільки б зусиль я не витрачала на виховання в собі українки, все одно жодною колючкою не розумію того смаку. Та сама традиція зібрати всю родину, щоб поласувати кутею та іншими різдвяними смаколиками, примушує мої колючки ховатися під квітами ретельніше.

Кактус в мені у тій господі почувається якнайкраще. Достатня кількість теплих променів-посмішок, щедрий, але не надмірний полив п’янкою, запашною настоянкою на власноруч зібраних свекрухою травах, гарячі диспути за столом…

Але найчарівніше, найурочистіше для мене у різдвяних святах – це присутність Матері. Матері, яка гріє всіх нас, любить і привічає. В пустелі таких Матерів не буває. Вони гартуються життям на квітучих берегах, на ланах і левадах, що вирізняють Україну з-поміж усіх інших країн.

Після Різдва я довго і наполегливо доглядаю квіти, що приховують мої колючки, сподіваючись продовжити період цвітіння. Вдячно заглядаю в очі коханій людині та мрію стати от такою: Справжньою Українською Матір’ю.

Мрію навчитися готувати оту солодку печеню з кролика і сухофруктів. І зустрічати своїх дочок з онучатами в господі, що пахне Різдвом.

На квітучому березі. Бо в тому, іншому світі, де пісок і кактуси, Різдва не буває…

 

Порцелянові чекання

Знати, звідки взялася, їй не судилося. А чи забула вже, та і яка різниця, врешті: маленькі порцелянові фігурки не повинні перейматися початком свого крихкого життя. Щоправда, вона достеменно пам’ятає, коли побачила на собі перший пил. Але тоді була поруч якась жінка, хто знає, може, теж порцелянова, але дбайливо доглядала маленьку ляльку, навіть іноді одягала на ту платтячко з такими смішними-смішними рюшиками. Та ні, жінка, напевно, була жива, бо фігурка, попри твердість оболонки, завжди відчувала теплий дотик.

От десь тоді, коли вперше милувалася на себе у люстерко, фігурка зрозуміла, що дівчинка.

Жінка, та, що велика і турботлива, часто ставила її перед люстром, а ще любила показувати численним гостям. Гості не були схожі на живих, але то, можливо, й помилкове уявлення ляльки, бо її тим гостям лише показували, а в руки не давали. Всі захоплено нахвалювали малу в рюшах, а жінка посміхалася і завжди гордо випинала груди.

Тоді лялька зрозуміла, що красуня. Чи, принаймні, люба сторонньому оку.

Але тепла жива жінка одного дня міцно заснула. Щоправда, потім прокинулася, але порцелянові очі ляльки помітили якісь зміни. Дивна сонливість турботливої жінки зробила з неї таку ж фігурку, правда, значно більшу від ляльки. Продовжувалось це досить довго. Порцелянова дівчинка задихалась перед люстром, ковтаючи пил, що витягували з її сукні протяги. Плакати вона не вміла, але почала мріяти потрапити в хороші руки, щоб хоч дихати вільно.

Такі руки знайшлися у одного з гостей їх оселі. Велика і вже теж не жива жінка саме не спала, холодними руками взяла запилену ляльку і простягла молодому чоловіку, що усе цокав язиком і нахваляв нерухому красуню. Опинившись у чоловічих руках, лялька знов відчула живе тепло. Всім своїм запиленим тілом відчула.

Тоді вона вперше пізнала чоловіка.

Він приніс її до своєї оселі, обережно роздягнув, любуючись малою фігуркою, а потім, після детального вивчення, ледь торкаючись, немов боявся розбити, одягнув чисту сукню. Сукня була без рюшиків.

Він так само, як і колись жива жінка, вихвалявся лялькою перед друзями, переважно чоловічої статі. І теж не давав нікому навіть наблизитися, не те, щоб торкнути. Лялька почувала себе щасливою настільки, наскільки може бути щасливою безкровна порцелянова фігурка.

Та з часом лялька почала помічати, що господар усе рідше бере її до рук, а коли таке й траплялося, гидливо відставляв убік і витягував з бару чергову пляшку коньяку. Або ще чогось. Так лялька знову стала нікому не потрібною. Сп’янівши, її господар втрачав координацію рухів і навіть кілька разів скидав її на застелену килимами підлогу. «С-сука!» - вигукував він і знавісніло повертав на поличку, від чого негнучке тіло здригалося, а з колись нової сукні, подарованої ним, починав сипатися пил. Так, це вона вже втретє споглядала пил на собі.

Тоді вперше відчула себе безвільною річчю.

Третій її господар був м’яким, лагідним і непитущим. Теж змінив одяг на ляльці, співчутливо хитав головою і довго-довго носив із собою, ніби найдорожче у світі. А тоді якось звик.

Поставив теж коло люстра. Намилувавшись, зникав. Надовго, так надовго, що порцелянове серце заходилося від жаху, коли по новому платтячку знизу догори проповзали павуки, немов сторожуючи в чорноті ночі ту, що в тій темряві чекала господаря. Щоправда, він повертався. І щоразу переодягав, сором’язливо дивлячись на оголене  холодне тіло, яке все ще лишалося витончено-красивим. Тут лялька пилу не знала, а відтак запевняла себе, що остання оселя – то найкраще, що буває у житті порцелянових фігурок. Якби тільки не павуки і самотність!

Так вона вперше відчула страх перед майбутнім.

Він, такий якийсь... не схожий на всіх. З’явився однієї ночі, коли красуня, щойно переодягнена і залишена сама собі, дивилася пустими очима в темряву і лічила хвилини, бо знала: якщо весь час лічити, то не так лячно. І господар швидше повернеться. Він, гість, що не такий, як всі, обережно засвітив бра і довго мовчки дивився на фігурку. І вона здивувалася тому теплу, яке раніше пронизувало від дотиків, а от тепер – лише погляд, і все порцелянове тіло тремтить... М’яке світло розсіювалося по кімнаті, лялька дивилася в очі гостю і не могла надивитися. А під ранок він так само мовчки пішов.

Господар повертався, знову турботливо обіймав худими пальцями, роздягав і одягав, і знову зникав. Але тепер лялька не боялася самотності. Бо той, що не такий, як всі, приходив у її самотність. Він був єдиним у житті, хто не намагався переодягнути ляльку, він був єдиний, хто заговорив до неї – тихо-тихо, боязко, але з ніжністю, від якої ломило порцелянове тіло і так хотілося закрити очі, щоб просто відчувати...

 

Так вона вперше відчула себе коханою...

Але той, що не такий, як всі, ніколи не кликав її з собою в день, у який повертався від ляльки. Та то й не було суттєво - однак порцелянові ніжки не змогли б піти за ним. Кожному своє. Тим більше, навряд чи їй, нерухомій, хотілося, щоб її вкотре віднесли туди, звідки самій не піти... Як це було всі попередні рази.

А вранці приходив господар – турбуватися про неї. Вона тепер не знала пилу. Проте спізнала страх перед такими звичними колись переодяганнями й дотиками.

Так вона вперше відчула бажання одягатися самостійно.

Але порцелянові руки не згиналися, ноги не слухалися, і доводилося знову й знову віддаватися на поталу тому, хто нею володів. Бо дуже хотілося бути привабливою для нічного гостя, що не такий, як інші.

...А одного разу він не прийшов. І павуки вже видалися нічим не страшнішими від примусових переодягань.

Тоді їй вперше захотілося впасти на бетонну підлогу і розбитися вдрузки.

Той, що не такий, як всі, все ж приходив. І очі обох, одні - живі, інші - порцелянові, - світилися непідробним щастям від простого знання, що колись він ввійшов у маленьке життя маленької ляльки.

 

Але щоразу, коли щось перешкоджало йому навідатися, їй хотілося розбитися вдрузки, як вперше... І лежати, аж поки не прийде – отак, на підлозі...

Адже в тому, що він все одно прийде, сумнівів не було.

 

Поділися з друзями:
 

2014-10-24 Головна 0 2044

Залишити коментар

Ви мусите  увійти до системи щоб залишати коментар.

Прев'ю
Наступна