Надія Коваль

Надія Коваль

Віднови себе!

У світа багато часу, а в мене – ні. А я ж також світ. Цілісінький навіть всесвіт.  Та що мої роки проти вічності?!  А треба ж відбутися! Як людина, як громадянин, як професіонал, як жінка, як матір, як сестра і подруга. І нема в мене часу ні на війну, ні на чиїсь політичні ігри, ні навіть на телевізор.  Бо коли я була маленька і мене переповнювали найсміливіші мрії, нічого того з ними тоді не вживалося, не займало мій час, не відволікало від головного і не робило його мізерним і незначним.  А саме тоді, в дитинстві, я була нова і свіжа кожного ранку, готова з радістю наступати на ті самі граблі  і падати на тому ж повороті з велосипеда, і посміхатися і вітатися з бабусею, яка ще вчора мене насварила. Саме тоді життя переповнювало мене, бо я беззастережно впускала його в себе  і проживала кожен день за рік. То скільки ж я вже прожила з таким розрахунком?!  І чи не відміряли мені справедливо – цілісіньку вічність! – коли маю таку здатність проживати день за рік, проживати повно і на всі фібри, по вінця? Бо питання, напевно, не в часі… 

Доросле життя – штука не з легких. Поки до нього доростеш, вже й амнезія настала і забув усі свої мрії. А святе місце пустим не буває, і замість твоїх мрій вже влазять у світ твій телевізор і Нет з мріями інших, з їх проблемами і турботами, радощами і болями. І твій світ починає крутитися на чужорідному паливі. А хіба на чужорідному паливі далеко заїдеш? Хіба на всіх потужностях їхатимеш? Так і двигун псується, і задишка з’являється, і вже їзда не в радість, а про біг я й мовчу. І ти з радістю записуєшся в якийсь батальйон волонтером щоб їхати на схід воювати, бо як життя твоє таке недолуге й чуже тобі стало, то хай хоч комусь твій розстроєний всесвіт  іграшкою буде, чи гвинтом, чи гайкою, чи тим же пальним. Бо ж краще яскраво і коротко, ніж так довго і нудно. А я кажу: саме так закінчується процес самозабуття і само відчуження. 

Не забуваймо про дари і будьмо за них вдячні! Нам відміряно море часу і крім тіла з інстинктами даровано душу . Скільки ж то є роботи! Щоб та душа як якісне пальне не видихалася, а тіло наше не ржавіло, а неслося на всю свою міць. Тому, як прорвалося сонце до тебе на ковдру з-за фіранки, привітай його посмішкою, бо ж дорогу яку пройшло, щоб до тебе на ковдру зрання забратися. І покрути пальцями ніг під одіялом, туди-сюди, туди-сюди, згадай, що вони в тебе є, такі маленькі й смішні, і їм теж хочеться прокинутися і привітатися. І опусти голову в ямку, нехай теж прокидається, а потім відведи назад так, щоб і зі стелею привітатися. І по колу її поведи – оглянь свою хату, згадай, де ти живеш і як добре, що маєш стелю над головою. А потім вставай з ліжка і тягнися руками до неба – стеля не завада, вона для бога скляна – нагадай, куди тобі ціль і де твої мрії. І нагнися до підлоги, низько-низько, подякуй землі поклоном, що носить тебе так терпляче і довго.

Саме так я починаю свій ранок. З елементарної зарядки. З заведення усіх механізмів. З пробудження душі через пробудження тіла. І коли вони готові до співпраці, я починаю свій кожного дня новий шлях, своє наступне підкорення «Говерли», свій наступний оберт по орбіті. Навколо своєї душі. Навколо своїх мрій. Навколо любові.

Тож як той кіт, що кожного ранку ретельно себе вилизує, займися собою і ти. І тоді ніякий бруд до тебе не пристане надовго, не зіб’є тебе з твоєї орбіти. Відновлюй себе! Кожного ранку. Бо кожен день – то як рік. А кожен рік – як прожите життя. Бо ж і ти всесвіт, якому відміряна вічність. Не забувай!

Поділися з друзями:
 

2014-10-24 Головна 0 1957

Залишити коментар

Ви мусите  увійти до системи щоб залишати коментар.

Прев'ю
Наступна