Марина Павленко

Марина Павленко

Підкова на щастя  (Есе про Тата)

 

 

Тату, час — це подорожник?

Прикладаю — не гоїться.

Відриваю — кривавиться,

Тату.

 

Тату, душа — це рана?

Бо життя — це сіль,

а за очима — дощі,

Тату.

 

Тату, осінь, тобою люблена, — золота?

На полинах настояна,

журавлиним ключем

навіки замкнена,

Тату.

 

Тату, я була такою дорослою,

поки тримала тебе за руку.

Я — мала покривджена

дитина.

Тату.

Марина Павленко,  збірка «Душа осики», 2006

 

В чийогось Тата день народження 26 вересня…

…Мій Тато 26 вересня — помер.

Це сталось більше десятка років тому, і тоді мені здавалось, що…

…Думала, що вже…

…і що життя — трагічне, лише трагічне…

…Але я вхопилась за написані Татом слова, за його вірші, оповідання і листи…

…І побачила, що мій незабутній тато Степан Павленко залишив для мене так багато соломинок…

Я почала сплітати ті «соломинки» докупи, і помітила, що з них виходить справжнісінький вінок.

Вінок, який згодом я перетворила на книжку. Татову книжку. Названу його ж таки словами: «Вічність така коротка»…

Важко сказати, наскільки це пов’язано з іменем Степан, що, як відомо, в перекладі з грецької означає вінок, але ця книжка справді чимось нагадувала духмяне плетиво зі щонайрізноманітніших квітів. Польових косариків і садових троянд, непримітних ромашок і пишних жоржин, тендітних лілей і мужніх підсніжників, запашних півників і барвистих айстр... Ліричних і філософських поезій, дотепних оповідок і серйозних педагогічних етюдів, ориґінальних мікробайок і гострої сатири, хитромудрих мовних загадок і “приблудних думок”... Веселих, свіжих, світлих, таких не схожих, живих!.. Кожна квіточка — вродлива й запахуща по-своєму. Кожна тягнеться і горнеться до людей. Бо так уже вихована-викохана, бо в такому великому й місткому серці зростала...

Першими до нашого символічного вінка — таким собі «Віконцем для трав» — уплелися Татові вірші. Досвідчене око легко виокремить серед них ранні: подекуди — наївні («Слуха цілий світ Пісеньку мою, Пісеньку з двох слів: “Я — люблю!”»). Подекуди — по-юнацькому категоричні: “Зневажаю звірів дресированих...”. Романтичні (“Я, останній в роду Дон-Кіхота”) і — до болю щирі:

А сніг іде, мов спогади болючі,

А сніг іде, мов докори німі,

Що я живу не так, як жити мушу,

Що я живу не так, як жити б міг...

Еге ж, під ранніми поезіями навіть дат ставити не потрібно! Між іншим, під окремими з них дати, може, таки не завадили б: під тими, котрі свого часу «влипли» в не дуже приємну «пригоду». Колись Степан Павленко, як, певне, багато хто з початківців, надіслав свої вірші одному маститому письменникові. А згодом уздрів окремі фрази та ідеї з цих віршів у... творах того ж таки маститого письменника! Боже збав когось у чомусь звинувачувати: історія-бо стара, як світ, та й схожі ідеї часто приходять різним авторам цілком незалежно одна від одної. Та й сам Тато не любив ніколи про згадану «пригоду» розбалакувати. Я б також не згадувала, ця імпровізована «пояснювальна записка» — тільки для того, щоб засвідчити: Степан Павленко ні в кого нічого не «крав», а Слова — особливо.

Хай там як, але в кожній, навіть юначій, строфі — стільки світла, стільки доброти, стільки віри в прекрасне!.. Значна частина цих ранніх віршів, до речі, досить музична. Хтозна, якби їм щасливіша доля, вони могли б чудово покластися на ноти й стати піснями (тоді ще в Україні була своя естрада)... Окремим ароматом дихає любовна лірика. Здається, вона охоплює всю можливу гаму почуттів закоханого: від снів-передчуттів майбутньої зустрічі, першого неоковирного побачення — через солов’їні шаленства, город, на якому «славно вродило кохання» — до «короткого, як постріл, “ні!”» й осипання “пелюсток серця”...

А чого варті вірші-медитації, у яких автор звіряється нам зі своїми роздумами про життя, про смерть, про сенс існування!.. Звіряється вживаємо наразі не просто в значенні довіряє. А у значенні порівнює. Адже кожному аналогічні міркування близькі: тож читаємо трохи наче й про себе. Часом вражаємось від схожості почувань. Часом дивуємось несподіваним відкриттям. Часом — поблажливо здвигаємо плечима. Ліричний герой мучиться, що сльозу чиюсь роздавив «чоботиськом»? Смішний! Та під ногами щодня стільки всього тріщить, що ніколи з’ясовувати: сльози, дрібні камінчики чи — звичайне сміття!...

Ліричний герой боїться зробитися зайвою сивою волосинкою на голові свого вчителя? Ідеаліст! Та де вчителеві тому, шкільними та домашніми клопотами забитому, ще й через кожну дрібну учнівську провину — сивіти?..

Ліричний герой — уже сам вчителює і тепер усім єством вболіває за школярика-пустуна? Дивакуватий! Та пустун той, не те що школу закінчивши, — уже по дзвінкові на перерву про вчителя й думати забуде!..

Смішний? Ідеаліст? Дивакуватий? Запитуємо, звісно, не стільки про ліричного героя, скільки про автора. Вірить, ніби Слово нині ще здатне щось змінити на краще?!.

Так, смішний. Так, ідеаліст. Так, дивакуватий. І разом з тим важко, мабуть, знайти людину, яка дивилась би на світ реальніше, ніж Степан Павленко. Людину, що так повно, як він, розуміла б усю недовершеність, незахищеність, побутову невлаштованість, жорстокість цього світу. Та вони бачились йому гостріше, ніж найпрагматичнішому реалістові! Може, прагнув Словом відгородитись, у Слово втекти? О, аж ніяк не тримав свій світик-цвіт за склом, у горщечку, на теплому підвіконні. Він — мовби поставив перед собою надзавдання: підтягнути нашу буденність за недосконалі глухуваті вуха, розкутурхати, пробудити її до праці над собою, розплющити її очі на справжню красу. Поставив, усвідомлюючи наперед, що це — неможливо. І твердо знаючи, що однак усе для цього робитиме!

Особливо помітне воно в його «Педраді на перерві». “У цих записах буденні турботи не показової школи, а рядової, не показового вчителя, а рядового, чий шкільний патріотизм, кажучи словами Франка, аж ніяк «не празнична одежина, а труд важкий, кровава в серці рана»”, — пояснює автор.

Диптих «Педрада на перерві» та «Слово на долоні» — не просто такий собі “порадник-розрадник”. Ці прозові етюди — своєрідний золотий запас. Не лише — для вчителя-словесника. І не лише — для сільського вчителя. І не лише — для вчителя взагалі. І не лише — для того, хто з освітою пов’язаний, чи хто в школі навчався, навчається чи навчатиметься. Ці етюди, побудовані часто на доволі рідкісній для вчителя самоіронії («Оса», «Давній рейд», «Індивідуальна бесіда») і самокритиці («В автобусі», «Іванкова усмішка», «А ви читали?»), на легкому гуморі («Скільки тої роботи...», «Лялька», «Двері»), й, окрім естетичної цінності, крім художньої своєї відшліфованості, покликані нагадати нам усім щось дуже важливе. Що?..

“У вадах світу винні тільки ми, Й лиш нам його робити досконалішим”, — писав у своїй “Напівіронічній баладі про займенники” Степан Павленко. І — свято дотримувався цього припису. Якби кожен із нас хоч на крихту відчував так відповідальність за цей світ!.. Втім, ні: коли це раптом сталось би, світ, гляди, зробився б ідеальним, а таке — не допустимо. З іншого боку, якби не такі люди, то й цей — неідеальний — світ давно б уже завалився.

...Може, нагадати нам про занедбане, наразі вкрай немодне почуття Совісті? «Пригадай собі голос матері, Як хочеш почути совість» — ці Павличкові рядки обіграно в одній з Павленкових «СОМопародій». А якщо — цілком серйозно, але теж — злегка “підкоригувавши”: «Прочитайте “Педраду на перерві”, якщо хочете почути Совість»?..

...А може... Може, твори цього чоловіка, який народився в простій, більш, ніж далекій від літератури селянській родині і сам по собі чомусь раптом закохався у Слово, постановивши його Богом (хіба не він у восьмому класі вже передплачував — єдиний у всьому селі — «Літературну Україну»?), повинні нагадати, що таке Культура, що таке Аристократизм Духу — поняття, за останні віки геть вичахлі в нашому забудькуватому народові?..

...Може, ще раз показати нам усім, що таке Любов? Один із перших «серйозних» Степанових поетичних зошитків (1969р.) починається віршем:

І рядка не створю про розлуки,

І сльозинки не капну в рядок,

Хоч і будуть розлуки, як мука,

Хоч і біль пробере до кісток.

Умирають із осінню квіти,

Але зерна лягають в ріллю.

Смерть байдужу бажаю зустріти

Невмираючим словом ЛЮБЛЮ.

Приблизно тоді ж писалося й таке:

І нам байдужі всі закони часу,

А прийде смерть з косою у наш дім,

Ми віддамо тіла їй. Але щастя

Ми в спадок дітям лишимо своїм.

А 1984 року в етюдові “Невже таки старість?” пише: “Все дужче щодалі розчулююсь на уроці від добрих відповідей, все тяжче мені щодалі від засмучених з моєї вини дитячих облич”. І додає: “Скорше всього, то моя старість з-за лісів та з-за пралісів, поки що не вельми ще близьких, озивається, посилає отак до мене своїх найперших вісників”. Чим далі, тим ця розчуленість світом, ця любов до людей — і в його творах, і в реальному житті — тільки міцніла. Не будемо наразі мудрувати: 54 роки — вік, коли урвалась Татова земна дорога, — старість це чи не старість? Тим паче, писалося це двома десятками літ раніше. Непогано, якби кожен з літами так на світ починав дивитись!.. Але я — про те, що можна входити у вік, як у ще глибшу мудрість, як у ще гостріше розуміння й поцінування слова, як у ще глибшу залюбленість у світ і в людей. Вибачати світові, як вибачають шалапутній, але в цілому невинній, дитині. Бо ж

У вадах світу винні тільки ми,

Й лиш нам його робити досконалішим...

...Може, нагадати про те, що ми, незважаючи на бурхливий розвиток цивілізації, все ж таки поки ще залишаємось ЛЮДЬМИ? Відомо-бо: навіть лихий чоловік, наділений талантом, здатен і смерть колорадського жука описати, що читач — ридатиме. Тоді коли в житті (і таке часто, на жаль, буває) автор — мало не тиран. Зрештою, вже ледь не традицією стало, що як тільки справжній письменник — то неодмінно в житті він — гульвіса й лиходій. А коли не пияк — то й узагалі не митець. Певно, Талант і Людина — явища надто великі, в одній особі поміщаються важко? Степан Павленко — один із рідкісних винятків. І навряд чи хотів цим щось комусь довести. Просто — не міг інакше.

...Бо судилося чоловікові

не клястись та поради давати,

а судилося чоловікові

на колгоспних ланах працювати.

Всього-на-всього працювати...

Ніби про себе писав.

Утім, чи не забагато на якийсь там твір покладаємо сподіванок? За яким таким правом Павленко нас повчатиме? Слушні запитання. Та тільки не збирався він цього робити, попри те, що, як сам визнає, професія кожному освітянинові таки дається взнаки своїм «учительством» («учителительством»! — М.П.). І все ж, гадаємо, якесь право дають оті його майже тридцять три роки вчителювання. І — все життя невпинної, каторжної роботи над собою. «Не пиши так, бо вмреш», — радили класикові. Степан же Павленко не тільки писав так — він так жив. У жодному рядкові — анінайменшої фальші, анінайменшої нещирості, анінайменшої неправди. Щоб, як він каже, у Слова «на чолі» не стало «зморшкою більше». А ще — оте вперте воління бути ліпше на боці тих, кого б’ють, аніж із тими, хто б’є. За цією позірною слабкістю і незахищеністю стоїть його непохитне: «Дякую. Щиро дякую, але я — зроблю по-своєму!»

Не роз’їжджав сільський учитель по курортах і санаторіях: відпочивав улітку, як і належиться сільському вчителеві, на городі та біля худоби. Проте часто бачив набагато більше й за найдосвідченішого мандрівника. Бо вмів, як ота його яблунька, котра вночі “обережно перелізла через паркан і втекла за дощем”. Умів долати мур побуту, розривати пута обставин і проникати в найпотаємніші закутки землі й людських душ. А скільки вмудрявся угледіти за друкованим рядком! Як довіряв талановитому слову істинних майстрів пера! Як тонко сприймав життя, “переварене” і подане художнім твором! Як багато покладав на Слово!.. Якби існували премії для Найкращого Читача — явище, мабуть, значно рідкісніше, ніж Найкращий Автор, — Степан Павленко (який, до того ж, завжди був іще й Науважнішим Слухачем!) мусив би її отримати неодмінно.

У жанрі літературної критики Степан Павленко проявив себе теж майстерно. Так аналізувати когось тепер не прийнято: дивитись у чужий твір самозабутньо, проникаючи в текст, у письменницьку душу... Зрештою — дбаючи не про те, щоб захопити читача власною ерудицією, а щоб полонити його новими чудовими знахідками. До поганої книжки, яку вирізняв безпомильно, ставився з болем і співчуттям, як-от у вірші “Книжці недолугого автора...”. А ще — журився нею, наче вчитель, який, не навчивши учня, мусить ставити тому “двійку”. За кожну нову бездарну книгу наче відчував винним і себе... Адже

У вадах світу винні тільки ми...

«“...Зате ж як ромашково ставити “п’ять”!» Зате як тішився з’яві нових талантів, як намагався допомогти — і допомагав! — кожному!.. Який же з того щасливий був!..

Учнів мав значно більше, ніж тих, що безпосередньо сиділи на його шкільних уроках. Його учнями були і дорослі, й дошкільнята. За насупленими похмуро бровами — суцільна доброта і лагідна усмішка. Зрештою, не було б цієї доброти — не було б і таких справжніх дитячих віршів. Бо, для дітей пишучи, вже важче покладатися тільки на письменницький хист. Потрібно мати за цим хистом ще й неабияке серце! Розділ “Видющий пальчик” — маленький-великий шедеврик, предивна казка, барвистий метеликовий дощ, живий мультфільм, суцільне квіткове свято!.. Дівчинка на цьому святі стає кульвнучкою для кульбабки, хлопченя бавить свого дідуся, котрий ненароком “упав у дитинство”. Чорнобривець захворів, стіл пускає коріння, футбольного м’яча покарано за вибиту шибку!.. Бешкетливі горобці перекинули криницю, дірка зжерла все, що було в кишені, слон попався в павучі тенета!.. А на вишеньках тут смачно розцвітають вареники, на ласунів “нападають” цукерки, які, до того ж, вирощує на своїй грядці Цукерковий добродій!.. Словом, дивам — нема кінця! І продовжуються вони в “Усміхнених омонімах” та інших віршах-загадках, позначених не тільки філологічною вправністю, а й глибоким “подвійним” (і “потрійним” також!) змістом.

...За палахким цвітом дитячих віршів, за ніжними пелюстками прозового розділу вплітаються колючо-квітучим шипшиновим віттям байки, невеличкі гуморески, “приблудні думки”... Легка усміхнена самоіронія переростає тут в самоіронію гірку, їдку, болісну. Сюжети для неї сипле саме життя. І, чим щедріше воно це робить, тим гостріші й дотепніші тексти виходять з-під пера сільського вчителя... Тут ми теж часто бачимо гру слів — улюблений авторський прийом, і бачимо біль — тяжкий невмолимий хрест, добровільно звалений Степаном Павленком на свої плечі... Деякі з текстів, може, видадуться комусь надто різкими (втім, якою ж і має бути сатира?), але ніхто не дорікне їм у несправедливості. І — знову парадокс нашого українського буття! — жоден із них не назвеш сьогодні бодай трохи застарілим!..

...Дикі, але по-своєму привабливі й п’янкі вогники шипшини перетворюються у пишні гібридні троянди, коли доходить до розділу перекладів. Взагалі, переклади Степана Павленка — окрема, ще одна дуже цікава грань його таланту. В різний час він перекладав різних авторів: на російську мову — Василя Симоненка, з російської — Василя Федорова. З польської — „Вигадки“ Вєслава Брудзінського (за журналом „Szpilki”). З німецької —„смішинки“ різних юних авторів-дописувачів (за німецьким журналом „Trommel” — “Барабан”) тощо. Але чи не найвищим здобутком автор вважає свої переклади й переспіви з Генріха Гейне.

«Сільському вчителеві перекладати Генріха Гейне? — цитуємо Степана Павленка. — І це тоді, коли місяцями виглядає мізерної своєї зарплатні? Коли, щоб якось вижити, в школі научає діток, а вдома коло худоби порається та від зими до зими порпається на городі?

Ну, то й що? Іще Тесленків Миколка з хрестоматійного оповідання «Школяр» на такі закиди слушно запитував: «А хіба... хіба душа в мене... хужа?»

Ох, ця душа! Нематеріальну, годі наситити її чимось матеріальним, їй і подавай щось нематеріальне. Того ж таки Гейне, приміром.

Ах, він і без мене увагою українськими перекладачами покривджений не був? Що не був, то не був. Ще б пак: Куліш, Франко, Леся Українка, Рильський, Первомайський, Лукаш — це тільки декілька імен із чималого та славного грона. Але резонно сказано: нове життя нового прагне слова. Тим більше — перекладного. Тож і Гейне хочеться перекладати по-новому, на попередників, звісна річ, рівняючись, та з ними водночас і змагаючись. Зрештою, є й відповідне прислів’я в нашого народу: нате й мій глек на капусту, щоб і я була Хівря.

13 грудня 1997 року німецькому поетові минуло рівно двісті. Проте все одно він наш сучасник, бо думки й почуття наші висловлює. Думаю, що й ця, без будь-якої системи складена добірка зазвучить: для великого поета час — категорія суто умовна» (надруковано у «Вечірньому Києві» 12.12.1997).

У зошиті Степана Павленка ці переклади так і розміщені — поруч з німецькими оригіналами, але наведу тільки Татів — український — варіант:

 * * *

Коли повз твій дім уранці

Доводиться йти мені,

Радію, моя дитино,

Що бачу тебе в вікні.

 

Твій кароокий погляд

Німим запитанням бринить:

“Хворий чужинче, хто ти?

І що тобі так болить?”

 

“Німецький поет я, доню,

Знають німці мене;

Назве хто найкращі ймення —

Мене поміж них не мине.

 

Ті болі, що мучать німців,

Мучать весь час і мене;

Назве хто найтяжчі муки —

Мене також не мине”.

 

“Мій двійнику у місячному сяйві!..” Розділ перекладів не випадково названий цим рядком із Гейне. Перегуків із німецьким поетом чимало можна знайти в любовній ліриці самого автора. Ну, хіба ж не Гейнівської сили рядки з вірша Степана Павленка?!.   

...І не тужив би вітер у діброві,

І синьо так фіалка не цвіла б...

Якби на світі не було любові,

Мене ти розлюбити не змогла б. (“Чи є любов на цьому грішнім світі...”)

Утім, це довга розмова. Взагалі, це тема — окремого, фахового, дослідження. Ми ж тільки, замість аналізувати якість розділу й шукати точки перетину лірики Степана Павленка з Гейне, — порівняємо хіба кілька моментів (а їх теж можна наводити безконечно!) перекладів Степана Павленка з перекладами Лесі Українки (Леся Українка. Художні переклади. Статті / Твори в 5т.: Т.ІV. — К., 1954). Цікавим, наприклад, в обох випадках вийшло закінчення:

...А я?.. я хотів би в могилі лежать

І мертвую любку в обіймах держать! (Леся Українка. «Я бачу світ пишний і неба сіяння...»)

 

...Здається, поклали б мене у могилу —

Я б навіть і в ній обнімав свою милу. (С.Павленко. «О леле! Як гарно у білому світі!..»)

Або:

Давня се байка, здається,

Все ж вона вічно нова —

І як до кого прийдеться,

Серце тому розбива! (Леся Українка. «Хлопець кохає дівчину...»)

Ця казка, як світ, старезна,

Але не зістаріла ще:

Кого лиш спіткає, серце

Тому розбиває вщент. (С.Павленко. «Хлопчина дівча кохає...»)

Чи:

Та як ми після здивувались

Над ранок, моя ти єдина!

Сидів проміж нас подорожній,

Амур, — та сліпая дитина. (Леся Українка. «Ми їхали вдвох цілу нічку...»)

 

А вранці... Як воно сталось,

Пригода чудна така:

Де взявся Амур між нами?

До того ж — без квитка? (С.Павленко. «В нічній поштовій кареті...»)

Не наша справа виносити вирок. Головне те, що тексти несуть у собі потужний заряд кохання, безмірну ауру добра.

Такою ж аурою ясніють усі твори Стапана Павленка. Нею пронизано все: волошка, що зросла на асфальті, черешні, які не хочуть сховатись у холодок, скирта, яка подружилася із ґавою, лось із соняшниками на рогах... «Світе мій зелений!» — хочеться вигукнути вслід за автором, хочеться вклонитися тому світові в ноги, хочеться радіти й ридати від зворушення, і сльози ті будуть чистими й легкими, як сльозинка на віях квітки...

Любов — ось до чого ми знову повернулись, виплітаючи наш вінок. Цей вінок понесе любов межи люди, і на світі трохи побільшає світла. Бо світитиме, як і в замальовці «Ікебана», кожна квіточка: кожен текст, уміщений у запропонованій книжці, де, як мовиться, словам тісно, а думкам — просторо, — заслуговує на те, щоб милувалися ним окремо. Кожним відтінком, кожною жилочкою!.. А вже згодом, колись, по якімсь часі, запитаємо себе: невже оте надзавдання, яке ставив перед собою Степан Павленко, аж таке нездійсниме? Невже йому так нічого й не вдалось змінити на краще в цьому житті? «Я чув із Павленкових поезій тільки один рядок: «Шукаю хлопчика. В картатій сорочині...», — мовив якось один лікар-педіатр. — Але й від нього, здається, я став кращим».

Отже, вдалось? Звичайно! Бодай на крихту, бодай на йоту, але — вдалось! Це, до речі, щоразу підтверджують з роками навіть «найвредніші» учні Степана Онисимовича. До того ж, він перебирав на себе стільки чужого болю, що у світі його просто не могло не поменшати. Та найголовніше — він вибудував СЕБЕ. А значить, попри всі негаразди, за великим рахунком, у масштабах вічності (а саме з нею — в прямому й переносному значенні — маємо зараз справу) Степан Павленко був — щасливою людиною. Щасливою! Людиною!

І наш вінок своїм пишним колом-півколом дуже нагадує серпик — символ праці й пам’яті. А серпик, що на обкладинці книжки, дуже нагадує новий місяць — символ поступу й вічності. А місяць, у свою чергу, — підкову:

Місячна підкова

В небесах...

— читаємо у Татовому вірші “Ніч”.

А підкова — це не те, у що згинає відчай (“Коли мене відчай згинав у підкову...”), ні! Вона — символізує щастя! Не випадково й сам Степан Павленко ще в юності (вірш «Як у казці — майже як у казці...») писав:

І якщо й не піднімусь я знову —

В розпачі не битиму у груди:

Кінь мій губить на шляху підкови —

Після мене хтось щасливим буде.

Тож хай цей вінок — стане для кожного хорошою знахідкою. Хай стане для кожного підковою на щастя!

 

…Мій Тато помер 26 вересня…

Чийсь Тато народився цього числа, хоч і його вже немає на світі…

Але вони, давши нам життя колись давно, втіливши у нас все те найкраще, що ми маємо, — продовжують тримати нас і по сьогодні, відтворюючись у кожному нашому новому кроці й відновлюючи у кожному нашому новому дневі.

                                                                        

 

 

Утеплення душі

(Жмутик есеїв)

 

* * *

Збираю

осіннє листя.

Утеплюю

душу

на зиму.

  Марина Павленко,

зі збірки «Душа осики» (2010)

 

 

* * *

Той напис призначався не мені. Зрештою, у мене й нема дня народження посеред жовтня. Він просто з’явився на лавці двору, куди виходили мої вікна. Роздруковані на кольоровому принтері літери: «Вітаю, сонечко!» — викладені закоханою дбайливою рукою на світанку того дня, коли відзначала іменини моя юна, чарівна і світла дівчинка-сусідка.

Той напис призначався не мені. Зрештою, в обід пішов дощ, аркуші розмочило і літери потекли всіма своїми барвами.

Але до самого вечора, та й ще довго по тому, ба — навіть до сьогодні! — і я, і всі мешканці дому, виходячи з під’їзду й зиркнувши на давно порожню лавку, не можемо стримати щасливої теплої усмішки.

Бо відтоді ми всі стали трохи сонечками…

 

* * *

Він працює водієм у банку.

Вона щодня ходить мимо того банку на роботу.

Правда, бачаться рідко: в Нього робота позмінна, у Неї — вільний графік.

Сто років тому, ще зеленим дев’ятикласником, Він освідчився Їй — тоді восьмикласниці. Саморобним віршиком на листівці з жовтою мімозою. Прим’ятій від спітнілих схвильованих долонь.

Вона зналася на поезії, і Її коробили недолугі рими. Проте листівку зберегла. Як факт.

Вони вже давно поодружувались (Він, здається, навіть удруге). Мабуть, обоє щасливі у своїх шлюбах, де виховують по дитині (у Неї — навіть двоє).

Але щоразу — вітаються. Щоразу Він червоніє і метушливо поправляє свого вже давно не кучерявого (стриженого «бобриком») чуба, Вона — усміхається таємничою і всезнаючою усмішкою.

Над Ним доброзичливо піджартовують колеги-«беркутівці» (як сто років тому — ровесники-школярі), іноді змовницьки штовхають під лікоть. Мовляв, поглянь: оно, оно — Вона! Він знову пригладжує «бобрика» й густезно червоніє, Вона — ковтає свою всезнаючу усмішку й загадково киває блідим аристократичним обличчям.

І лиш Її серце невідомо з якої причини зрадливо тріпоче.

А коли вони гублять одне одного з очей, вітер крутить по асфальту сто років тому зелене, а нині осіннє листя, і те раптом зблискує сонцем і золотом.

І чомусь — трохи пахне жовтою мімозою.

 

 

* * *

Диспетчер маршрутки «Умань — Київ» одразу впізнає твоє прізвище в своєму списку і пропонує найзручніше місце. Водій же, безцеремонно відсадивши назад якогось салагу-студента, пропонує тобі сидіння біля себе.

«Не хочу створювати вам аварійної ситуації», — чи то дуже самовпевнено, чи то страшенно скромно заперечуєш ти й сідаєш кудись углиб салону.

Водій же все одно наводить дзеркальце заднього виду так, щоб бачити. Він жене, обминаючи заборонні знаки, мобілкою попереджаючи своїх колег про патрульні пости і вмудряючись при цьому тобі підморгувати.

Або, навпаки, дослухаючись до кожної ямки на дорозі й дотримуючись усіх дорожніх правил, через увесь салон допитується, як тебе звати.

Або ж (це, здається, той чемніший — з веснянками) на одній із зупинок тихенько каже, що в тебе «дуже гарне плаття».

При виході, як правило, починається церемонія під назвою «Дайте номер свого телефончика» або «Запишіть же хоч мій!»

Ти — чи то самовпевнено, чи то страшенно скромно, — тільки всміхаєшся і пробиваєшся до виходу.

В цей час водій зворотного рейсу встигає запитати, куди ти йдеш, підказати дорогу по Києву і навіть побідкатись, що ти — як же це так? — не їдеш наразі саме з ним. До речі — про всяк випадок! — його рейси весь наступний тиждень будуть о п’ятій…

«Ви сьогодні прям королева маршруток!» — вражено кидає пасажир, який вийшов слідом, проніс твою сумку і чомусь досі не йде.

«О, чи ж тільки сьогодні?» — відповідаєш чи то дуже скромно, чи то… І прямуєш своєю дорогою.

              Більше ніщо ніколи вас ніколи не пов’язує. Скоріш за все, всі ті водії одружені, і, хочеться вірити, ніжно кохають своїх дружин. Ти теж ніколи не приховуєш своєї обручки.

А ще — розумієш: рано чи пізно прийде новий день, у який водії так само завзято будуть розшаркуватись перед новою «королевою»…

Але сьогоднішні підморгування у дзеркальці, папірці із таки втиснутими у жменю телефонами і чиїсь проводжальні погляди (ого, а пасажир на прощання навіть примудрився тобі руку поцілувати!) — твої.

Твої назавжди. 

Поділися з друзями:
 

2014-10-24 Головна 0 3316

Залишити коментар

Ви мусите  увійти до системи щоб залишати коментар.

Прев'ю
Наступна