Ксенія Ен

Ксенія Ен

Дзеркала

Її життя було схоже на життя інших людей. Така собі середньостатистична. Вона мріяла, мрії інколи збувалися, але не так, як мріялося. І в цьому не було нічого трагічного. Бо вона бачила, що у всіх подібне.

Що тут зробиш. Вставай в шість ранку і йди в душ, заварюй чай, пий, доки не вистиг. Іди на роботу однаковим маршрутом. Працюй до шостої. Іди додому все тим же маршрутом, тільки навпаки. Або не роби нічого з цього, і помри щасливим у злиднях. Вона не мала якоїсь там підприємницької жилки, аби змінити графік своєї щоденної суєти на, може, зручніший, і грошенят здобути більше. Та й гроші не пахнуть. Так вона вважала. Вона робила те, до чого мала здібності, майже так, як і всі інші. Ба навіть трошки краще: у неї справді добре виходило, вона отримувала задоволення майже п’ятдесят на п’ятдесят, особливо у ті дні, коли начальник не показувався на горизонті і вона була залишена зі своєю майстерністю сам на сам. Ким вона була за професією? Ой, та чи важливо це? Ми ж не будемо заперечувати, що навіть з цього куцого опису чийогось робочого дня можна дізнатися достатньо, аби впізнати й себе. Це все міфи, що пів-України їздить на лексусах і відпочиває коло океанів. Просто на таких приходиться більша частка міфотворення, але більша частка реальності залишається у руках тих, хто живе, як живеться. Просто.

Майя, так її звуть, отже, ходила на роботу і мала два вихідних на тиждень. Вдома тримала чотирилапого, бо ще була досить молодою, аби піклуватися про чоловіка, але й уже досить зрілою, аби не піклуватися ні про кого. Жила сама, бо так склалося. Батьки лишили квартиру і все таке. Їх уже не було в живих. Довелося пізнати й свій грам гіркої долі. Витримала. Батьки гарно навчили: от наприклад, вчили її бути чесною, правда бути чесною перед собою вона навчилася після їхньої смерті. Така наука не всіма засвоюється, але вже якщо засвоюється, то не вирвеш і з коренем. Корінь, мабуть, у цієї дівчини був сильний. Тягнув її до життя, тихого, чесного, може, й надто середньостатистичного на погляд збоку, життя. Трохи самотнього. Помітно навіть самотнього. Так говорили їй подруги. У неї, до речі, їх не так вже й багато було. Друзів також. Коханців? Коханих? Все те надто спрощено: знайти собі таких для симпатичної молодої самотньої дівчини – не проблема, але що з того. Одруження? Без особливого взаєморозуміння? Теж середньостатистичне? А тоді рахунки і постіль на двох? Ні. Дівчина уміла кохати, теж природний дар, теж коріння, тому й не кохала абияк абикого. Любила свого чотирилапого віддано і відповідально. Любила друзів так само. Проте не випускала першого на вулицю без повідка, бо боялася таки лишитися сама, і не впускала надто часто в дім других, бо боялася банальної звички бути з кимось.

Одного разу Майя прийшла додому дуже пізно і сильно втомленою. На службі був день звітів і всякої такої квартальної маячні. Ясна річ, що у неї ще крутилися робочі справи в голові: такий вже характер, сто разів провірити, а не провіриш всоте – турбота не відпускає. Відповідальність. Уважність. Тому дівчина якось не зауважила, коли зайшла у вітальню, що там відбулися зміни. Кардинальні зміни. Дівчина зрозуміла, що воно таке, тільки після душу і чашечки чаю. Її вона, правда, не встигла випити, бо побачене у вітальні повністю вибило з-під ніг втому і бажання відпочинку. Кімната була уставлена дзеркалами. Великі, овальні, у її зріст. Вона повністю могла бачити в них себе. Їх було кільканадцять. Хоча вона навіть рахувати не стала, так була здивована, та й налякана. Не на жарт. Нічого собі сюрприз! Невже хтось із її геніїв-друзяк, які ніяк не могли докликатися її в цю суботу на приємний відпочинок у якомусь нічному клубі, вирішили отак оригінально пожартувати?! Убила б! Це ж шок! У п’ятницю, після звітів, замість спокійного вечора перед екраном із якимось заздалегідь обраним непоганим за рейтингами трилером, чаєм з молоком і скрученим в кружечок вірним чотирилапенком коло ніг – кімната, повна дзеркал. І у кожному дзеркалі… вона! Чорт забирай, не її відображення, а вона, в різному одязі і в різних позах, з різними предметами у руках, з різними, врешті, виразами обличчя. Її обличчя, проте й не її.

Дівчина вийшла і зайшла в кімнату знов. Та ну, може, привиділося. У галюцинації вона, чомусь, не вірила, думала, психологи брешуть, та все ж. Ні, таки правда. Стоять, не знати як тримаються вертикально, дзеркала і показують їй різні варіанти її ж.

Одна Майя була навіть у візочку. Господи, ноги не працювали! У візочку!!! А ще одна була така цяця, виряджена так, що навіть соромно стало за себе. Куди це вона так вирядилася? Була Майя зі строгим поглядом, у сірому костюмчику, якраз роззувалася, терла натруджені ноги. Певне, довго на каблуках. А ще була така дивна Майя, зовсім пацанка, сиділа навпочіпки і стругала щось армійським ножем. «Та ви що, знущаєтесь?!» – лунало у голові дівчини. Як це взагалі можливо? Дивитися на різних, але себе. Бачити в дзеркалах не віддзеркалення, а ніби якісь паралельні реальності. А що, якщо… Майя на диво багато про це знала із фільмів і книг, художніх, які любила. Вона не читала ніколи про це у науковій літературі, бо не заточена була розуміти термінологічну лексику аж на такому рівні, щоб, відкинувши її, зрозуміти, про що там пишуть. Але вона любила уявляти, що світ – це не просто пласка Земля, яку хтось колись нарік круглою. Вона вірила в космос і в те, що він складений за якимись його законами. І б Бога вірила, правда, ще не знала, в якого. Швидше за все, просто, в Бога, який любить її, як вона його. Усе в її голові гармонійно вміщалося, тому ніколи не виникало бажання кинутися під вагон метро від безвиході. Але зараз… Зараз стан був невизначеним. Не те щоб їй хотілося втекти подалі від дійсності, і точно вже не під колеса потягу, але жах ухопив її і примусив майже заволати «допоможіть, люди добрі!!!». Вчасно зупинилася. Сусідам не обов’язково знати, що вона здуріла. Хоча, якщо вона так думала, то, швидше за все, не така вже й ненормальна була. Підійшовши до кількох дзеркал, все ретельно перевіривши, зрозуміла, що все так, як є, як бачиться. Цікавість у Майї чомусь завжди домінувала над страхом, хоча не в тих випадках, коли було ясно, що нічого, окрім халепи, не станеться, якщо вона кудись влізе. Але тут не було натяку ні на халепу, ні на те, що вона кудись таки влізла. Факт. Дзеркала – інші реальності. Ніхто ні на кого із них не кидається, і мабуть, навіть не помічає її витріщених очей. Тільки вона бачить їх, себе, ну чи кого там. Бачить, стоїть, може роздивлятися, ніби підглядати за кимось, і при цьому не надто навіть соромитися, бо ж той хтось – вона.

Таким чином дівчина провела ніч. Вона не лягла тоді спати. Не могла вона спати! У неї у вітальні цілі світи інших її.

У ту ніч вона довго мислила. Довелося мислити навіть більше, ніж вона звикла, ніж, бувало, мислилося, коли вони з друзями, особливими, не тими, що по нічних клубах, сходилися у дивних місцях сили, як вони їх звали, аби відчути, що вони не одні. Тепер-то вона відчувала, що вона не одна. Тобто, ну зовсім не одна. Настільки не одна, що кожна її клітина знає, що поряд така ж клітина. І що по суті вони одне ціле, але й самі непогано справляються, існують тобто.

От наприклад, Майя довго спостерігала за собою-інвалідом. Так, це її так страхало, перші хвилини їй навіть боліло, боліло таке становище її іншої. Але вона бачила, як та Майя добре справляється. Вона щось готувала на кухні, муркала під носа пісню, мелодійну таку, там йшлося про океан. Інколи та Майя зупинялася і вдивлялася у вікно, і здавалося, її примушувало готувати далі щось, що у вікні. Теплі очі дівчини горіли зеленкуватим вогнем звички і радості, що все не так погано, коли є вікно, в яке можна бачити світ.

Майю дивувала вона-пацанка. Майя мала трохи від того, тобто вольовою її можна було б назвати, аби вона частіше виявляла ту волю, але вона того не робила, бо повсякдення вимагало від неї всього лише не відрізнятися від інших. Але та Майя була якоюсь дикою і воля її відчувалася в тому, що вона робить. Вона відточувала рухи якогось єдиноборства. З ножами в руках. Може, то і не єдиноборства, головне, що та дівчина горіла дивним спокоєм вогню, що може спалити, якщо дати йому таку свободу. Майї подобалося, що є Майя, яка вміє керувати своїм тілом і керуватися своїм духом. Їй здавалося, що та дівчина в дзеркалі не якась убивця по контракту, а просто людина, що перестала паритися буденністю, самотністю, страхами, обрала шлях воїна, хай що б це не означало.

І як не дивно, натомість, в одному із дзеркал була абсолютно інша Майя, ще більше втомлена життям, ніж ця, що у вітальні. Вона півгодини готувала свій сірий костюмчик до наступного, чудно, але не робочого дня. Може, дні у всіх них не обов’язково йшли синхронно? Вона їла якийсь сухий бутерброд і читала якийсь документ на екрані монітору. Правила його і знову читала. Вона настільки втомлена, що навіть не намагалася підняти шмат ковбаси, що випадково впав на підлогу, його підхопив її кіт і поніс кудись у зубах. От хто був законсервованим своєю самотністю. Спілкування он-лайн, протирання окулярів, нервові рухи, худі пальці барабанили по клавіатурі, доки голова якось призвичаєно-приречено не впала на складені руки і очі не закрилися за окулярними скельцями.

Скільки відчуттів переживала Майя в кожну мить, різних відчуттів від побаченого. Вона ніби відчувала кожну себе, ніби усвідомлювала себе такою ж частинкою… правда, чого? Вона не плекала надії, що її життя чимось відрізнялося від життів інших її. Тобто формально – так. Але не по суті. Усі, усі, усі Майї – лише віддзеркалювалися в дзеркалах, і вона також. Єдине, що дивувало її, чому ж їй дозволено це побачити? Чому їй натякнули (хто?), що вона – не єдина, не інша, але таки інша і таки єдина. Єдина, як єдність усіх цих Май. Це вона відчула вже на світанку. Так-так, довго вдивляючись у безліч Май, що робили безліч своїх щоденних (щонічних, час там справді не був синхронний, бо кілька Май були старшими, навіть набагато) справ. А інша лише формально. Інша, бо так склалося у саме її дзеркалі-світі. Виявилися саме ті риси, яких потребувала її реальність. Інші риси просто дрімали десь в глибинах її єства. Вона була усім і вона була нічим. Як страшно і сумно, здавалося, бути усім і нічим водночас. Могла би бути, скажімо, отією багатою кралею на мерсі, або отією художницею, що сиділа у великій світлій студії. Могла би помінятися із ними місцями, тобто взяти та й виявити в собі ті таланти, котрі їх привели до їхньої дійсності. Чому ж вона сидить усю ніч посеред кімнати, повної дзеркал-світів, плаче, сміється, сумує, радіє, втомлена і голодна, заплутана таким станом речей, таким упорядкованим хаосом її втілень? Чому вона не інша? Чому інші – все ж вона?  

Так, це все – вона. Тобто вона могла би бути кожною з них. По суті, вона могла бути кожною людиною, що існує у незнаному (виявляється, навіть більше, ніж гадалося) всесвіті. Бо хто точно скаже, що ми опиняємося у своєму тілі на своєму місці у свій час. Чи своє це все? Чи своїм зробили його ми, опинившись в якомусь тілі в якомусь місці в якийсь час?

Вона сумувала все більше і більше. Вона раділа все більше і більше. Сумувала, бо вона дивилася на життя інших себе, але не проживала ні їх, ні власного повноцінно, так, аби розкрилися усі таланти, усі риси, закладені в ній. Вона не бачила сенсу проживати одне єдине, дане тут і зараз, коли їх так багато і всі вони настільки різні. А що, вона ж – маленька частинка, зовсім незначна, тож від  того, як вона проведе кожну мить, нічого не зміниться у тому єдиному Я. Раділа, бо їй відкрилися ці життя і вона могла не просто порівнювати їх, зазіхати на кращі, вчитися, як їх здобути собі, вона могла раз і назавжди врешті усвідомити, що вона – частина чогось більшого, що так само є нею, а отже, як би вона не прожила своє тут і зараз, як би не прожила кожна з неї, нічого не зміниться, гірше точно не стане, але є шанс, аби стало краще. Краще, тобто цілісніше. Із одного боку, кожне життя не мало ніякого значення, з іншого, усі вони доповнювали одне одного. Все, як у нас, між чужих (чужих?) людей. Ми ніби й не маємо значення одне для одного, а проте поєднані в одне ціле. І їй показано, що є шанс стати цілісною, бо недаремно ж одного п’ятничного вечора з’явилися ці дзеркала у її вітальні, недаремно ж вона побачила інших себе. Так само інші могли би колись побачити одне одного, і її в тому числі, щось усвідомити, і якщо б не злякалися, а зрозуміли, що вони усі є частиною від Себе великого, шанси стати цілісним в рази би збільшилися. В рази би збільшилися шанси бути в принципі.

Поділися з друзями:
 

2014-10-24 Головна 0 1772

Залишити коментар

Ви мусите  увійти до системи щоб залишати коментар.

Прев'ю
Наступна