Ірина Затинейко-Михалевич

Ірина Затинейко-Михалевич

Коханому марафонцю

                                                                                                                                                          На вдиху – старт! Коктейль адреналіну

Праотчий ризик в венах закипів

На вдиху – старт …Біжи! Біжи! Без спину

Спітнілих, впертих сотні-сотні днів – 

Вони позаду, попереду – дорога,

Не так вже й мало – 42 км…

Я навіть пішки їх пройти не взмозі,

А Ти біжиш! Біжиш! Спинись???

Куди там? Дух – непереможний

Резерви сил скажено мчать вперед

Я зацілую ті невтомні ноги,

Залиш на пам`ять цінний раритет:) -

Твої кросівки…Як їм, бідним біглось?

Це ж треба стерти наш надійний бренд?!

А ноги? Що їм – бігли собі, бігли

Немов зі сталі мчить Твій силует…

 

Про що мислиться спортсмену, який без зупину біжить  марафонських 42 км… Про що – на 5-му, 10-му, 15-му...30-му… 40-му  кілометрі безперервного бігу? Безперервного! Ні хвилини перепочинку – розслабитись не мають права ні ноги, ні розум, ні одна хаотична думка. Так-так –впорядкованість перш за все в думках! Схибити, підвести не може навіть найневинніша емоція «зїсти б  кавалок сала»

На слабкість немає часу… Дух тренований – тіло ж звикло! Щоденні виснажливі тренування, спітнілі рідні футболки, стерті підошви до дірок незмінних надійних кросівок, колекціонування стартових номерів кожного забігу, епізодичний перегляд медалей, які допомагають пам”яті рахувати кількість життєвих змагань,  марафонів – такі непомітні для пересічної людини дрібні сентименти,  у спортсмена  - святі і дорогі серцю моменти…

 Про що Тобі мислиться, марафонцю, на енному кілометрі дистанції? Здавалося б – є кілька годин часу, коли ноги мчать до фінішу, голові помріяти, позгадувати, попланувати… Усе впереміш. Ти стільки раз переміг себе! Здолав, для мене нездоланне…Долаєш, мільйонам людей непідвладні дистанції...

Ти вкотре,  перемігши себе, без вагань, без жодних нарікань, без  перепочину, без натяку на втому, мчиш долати життєві щоденні марафони… 

 

 

Шерхливий ранок благодатної осені

                                                                                                                                                            Зашарілий жовтень - невинний дітвак

зеленим олівцем накреслений,

Теплих нот все частіше відчутний брак,

Ще малює - та майже стесаний…

 

Шерхливо-ніжна замша осінніх рукавичок червоного, аж кровавого кольору сповиває теплотою мої руки. Жовте листяпід ногами шарудить і крадькома нанизується на підбори чобіт золотими обірваними коралями. Але це вже зараз – а ще годину назад, по той бік спітнілих вікон, босі теплі п’ятки торочили краї, так любленого нами карпатського ліжника. (Ти подарував мені його серед спекотного літа, якраз перед нашим святом,  коли повертався з гірського відрядження  і мовив колись «вічно змерзлим взимку Твоїм нечемним ніжкам»).

Це вже зараз, біжучи вузькою стежкою  поміж ошатних багряних, десь жовто-лимонних, десь корицево-шоколадних, десь полум’яно-рудих відтінків листя дерев, вдихаю таїну ранкового туману, не менш ошатна, омита свіжістю ранкового душу, підбадьорена хула-хупом, окреслена легким золотавим (осіннім) відтінком, такої надокучливої Тобі, помади. Жовтень! Ах! Барви на мені в тон жовтня. Я не загублюсь в ньому  – ні! Я тільки ще один його яскравий  штрих…

А ще декілька годин назад, ми святково спроваджували понеділковий будень за вечерею не вдома, у вподобаній віднедавна смачній місцині,  мов і не бачились пів віку, відзначаючи лише нам відому пам’ятну дату. І  я, мов зашаріле дівчисько, бігла з роботи на побачення, розстібаючи по дорозі верхній ґудзик ділового, дещо стриманого, піджака…

Це вже зараз  вбігаю у млосне від задухи метро, у дивовижній тісноті майже в акробатичних позах вдаюсь до читання улюбленого журналу, начиненого добірними психологічними термінами, - а ще кільканадцять годин назад ми відбивали у нашому парку ракетками волан, рахуючи до ста кидки, і я обов’язково збивала гру на 97-му рахунку…Щоб після енного разу таки відбити 100 воланчиків. І в Тебе вистачало такту…Я ж – розперезую емоції…

Це вже зараз я п’ю, незрозумілу і несмачну Тобі, другу вранішню каву, яку не перестаєш мені все ж купувати, «перелистуючи»  свіжі сторінки улюбленого літпорталу перед службовими справами, (так приємніше: з поетичного мудрого слова розпочинати робочий марудний день) – а ще кільканадцять днів назад я вболівала подумки за свого невиправного і невтомного Марафонця, який продовжує дивувати мене своєю витривалістю….

Твої шості у житті 42 кілометри є моїми тисячними зболеними хвилюваннями… Твої спітнілі 42 км… – є моїми вичеканими сльозами на фініші. Твої спраглі 42 км… – є моїми вдячними молитвами. Твої амбіційні 42 км… – є моєю терпеливістю… Після Твоїх трьох годин безеперервного бігу, я фінішую також у своїх скажених емоціях, щаслива, що цьому божевільному забігу  прийшов на сьогодні край…Потім ми ще довго спостерігатимемо вдвох, як інші марафонці долатимуть з болем останні кілометри і на сьомій годині забігу…

Це вже зараз я завершую ритмічну, далеко не ділову музику, робочої  клавіатури, а ще на губах не розвіявся Твій найрідніший дотик… А на кухонному  столі залишена Тобою жива есемеска, нашкрябана вночі графітним  олівцем на моєму щоденнику,  і прикладена зверху кратиком молочної чиколяди…

______

чиколяда, західно-український діалект. Мається на увазі, звісно, шоколад:)

 

 

Чекання

Тиша видавалась безхарактерною... Її безголосість часто виглядала бліднуватою, вицвілою на тлі довколишньої метушливої красномовності.

Проте виразні жести видавали протилежне. Вони вирізьблені Силою!

Зрідка рвала на собі чисельні гудзики стриманості, старанно застібнуті до самої шиї...

Потім довго впізнавала своє відображення...Нагота мовчання. Вдивлялась, щоб надовго забути...

Насторожувалась, прислухаючись до кожного сопіння, часом покашлювання, а то й безтактного свистіння Ліфту, що байдуже насувався, хоча й розмірено, щоденно з висоти двадцять п`ятого поверху.

 Часом гризла в чеканні нервовому нігті, забуваючись. Безвольно чекала?!

Моментами бешкетувала - розкидувалась надкушеними яблуками, яких і так не було кому доїдати... Хтось забарився? 

 Та одного вечора...Такого темного, аж масного, вечора, ліфт зупинився, ніяково відкашлюючись. 

На поверсі її помешкання...

Щемно затаївши, і без того завжди затаєний подих, вона прислухалась. Виважені, дещо важкуваті кроки за дверима оселі, впізнавала все чіткіше.

 "Егей! Та що ж я наробила? За тим нестерпним безголосим безглуздим чеканням, я геть забула позашивати ті неслухняні гудзики. А Він, а він вже на порозі. Я зовсім не готова..." - уперше за декілька останніх років із грудей Тиші вирвався...шепіт.

 

На порозі стояв її рідний Гомін...

 

 

Ранкові зустрічання двох Самотностей

 

Чи є на нашому життєвому шляху випадкові люди???…

 

У Самотності, безумовно, красиві жіночі очі… Дарма, що безмежно печальні, відсторонені, майже згаслі…

У Самотності звабливі мовчазні уста… Дарма, що ніким давно не ціловані…

У Самотності руки такі тендітні, далеко не старі…Дарма, що вони вже забули, як їх пестили чоловічі сильні руки…

У неї горда непоспішна хода… Дарма, що підбори босоніжок вже стесались од невблаганного часу та жорсткої бруківки…

Суцільна самотня грація недоторканна… Дарма, що на перший погляд видається холодною і кам’яною… Неприступною... Якоюсь – роботоподібною...

Майже кожного ранку мені вдається вгадати, у чому на цей раз буде зодягнена пані Самотність… Передбачувана невибагливість, яка колись, напевно, була вишуканою, елегантною, зараз на фоні згаслого обличчя виглядає скупою, сірою, зношеною одежиною…За одежиною сканую цілий бентежний одинокий світ – вигадую трагедії, смакую ними, додаю їм ще більшого трагізму… І чомусь ніяк не вигадаю у сканованому матеріалі щастя… Може не просвічується?...

Наші погляди вже сотні раз пересікалися впродовж стількох  суєтних ранків, коли усі поспішають на роботу… І майже завжди на одному і тому самому місці наші погляди обмінювались німим вітанням. Вже рефлексивно, я прагну пройти повз неї – секундно обмінятись очима, в яких – і в моїх і в її, застиг безмежний страх попрощатися із виплеканою самотністю…

Наступного ранку я знову вгадаю її зажуру, вловлю байдужий погляд, відчую вкотре страх від нової можливості заговорити нарешті з нею…

Чужі й незнані дві Самотності пройдуть знову повз… Повз чогось важливого… До чого страшно наблизитись...

А я би зміг запестити її красиві руки до ніжного тремтіння, до засяяння згаслості??? Хм…

 

 

 

 

Доза

 

...а чи є насправді безвихідь?

 

Я вирішила. Думка прийшла спонтанно – я вколю Тобі незначну дозу заквітлого яблунями травня. І не якого-небудь травня, а саме, декілька днів із саду яблуневого батька, що пахне вже першими медами, і розстеляється цвітом життя скрізь. Скрізь, де сягають Твої очі. Ти вмиваєшся спросоння чистою божою росою і делікатно на босоніж крокуєш у глиб ще не скошених татом трав…Ти відчуваєш, як повняться груди новим потоком життєвої енергії – торкаєшся кремезного горіха, обіймаєшся з ним, лягаєш долілиць і вбираєш всі аромати землі… І Ти пробачаєш себе, усіх довкола, просячи прощення навзаєм.

Так-так, саме зараз, посеред листопадевого соплявого мороку, коли ранки перечовгуються плавно в вечори, коли навіть ранкова кава позіхає парним молоком передсонним, а години плентаються з сумом в ніч. Проведу таку собі вакцинацію депресії. Ти лише не лякайся – поки не виробляться імунітетом антитіла до неї, побічних ефектів буде небагато. Перелічую: стан млосності, невагомої розсіяності, втрата відчуття часу, одурманення, як у перші миті закоханості, і обов’язково, майової. Це буде якраз той момент у Твоєму житті, коли Ти захочеш, аби ці каверзні побічні ефекти були нескінченними. Ти не зважай, що науковці твердять, наче люди б давно вимерли, якби стан закоханості був нескінченними, а хімічні процеси любові виїли б нас ізсередини. Все це – наукові балачки. Сьогодні фармацевтика на хорошому рахунку, якщо вже подейкують, що війни у майбутньому якщо і будуть світового масштабу, то якраз саме фармацевтичними…

Закохане одурманення – одна із найчудніших, ниючо-болючих хвороб, в стані якої притуплюються усі решту. Ти тільки живи! Залишився останній етап хіміотерапії…

 

 

Поділися з друзями:
 

2014-10-24 Головна 0 1961

Залишити коментар

Ви мусите  увійти до системи щоб залишати коментар.

Прев'ю
Наступна